Із циклу «Сонети» (1929–1935):
Сонет солодкого наріканняО, тільки б цього дива не рішитися:
очей статуї і меандру образів,
які кладе мені на лиця розпашілі
нічного дихання твого самотня роза.
безвітим стовбуром понад річковим обсувом,
й для черв’ячка гризоти невтишимої
не мати квітки, плоду а чорнозему.
хрестом моїм і стугоном у жилах,
коли я псом є у твоїй маєтності,
і поцвіткуй води свої сутемні
моїм осіннім листям очужілим.
Перекладацький коментар
У цій поезії є кілька цікавих місць, над якими перекладачеві доводиться поміркувати.