Поезія 14
Єдине твоє заняття — грати зі світлом усесвіту.
Ти приходиш до мене щодня — то у воді, то у квітці.
Але ти — значно більше, аніж ця біла голівка,
це тендітне суцвіття, яке я беру у долоні.
З того часу, як я покохав тебе, ти ні на кого не схожа.
Дозволь мені покласти тебе отут, в оточені жовтих гірлянд.
Скажи, хто пише ім’я твоє димчастими літерами поміж південними
зорями?
Я усе намагаюся пригадати, якою ти була, коли тебе ще не існувало.
Вітер раптом зревів і з усієї сили вдарився у зачинену шибку.
А небо стало мов невід, повний тінистих рибин.
Усі вітри світу позліталися сюди, аби вибухнути буревієм.
Знімається злива.
Швидкими зграйками тікають від неї птахи.
Вітер. Вітер.
Я вмію битися лише проти чоловічої сили.
Буря кружить темне листя
і відв’язує човни, що їх перед ніччю було припнуто до неба.
Ти тут. О, ти не тікаєш.
Ти відповідатимеш мені до останнього крику.
Зібгайся коло мене клубочком, якщо тобі страшно.
...І усе ж одного разу тінь відчуження перебігла твоїми очима.
Ось і тепер, навіть тепер, моя маленька, ти приносиш мені жимолость
і долоні і перса твої віддаються пахощами.
І поки сумний вітер мчить, забиваючи метеликів,
я кохаю тебе і моя нестямна радість впивається у твої сливові
уста.
Як боляче було тобі до мене звикати,
до моєї самотньої і дикої душі, до мого імені, якого усі цураються.
Але ми стільки разів бачили палаюче світило, що цілувало
наші очі,
і смеркання, які розгорталися віялами над нашими головами.
Мої слова проливаються на тебе пестливим дощем.
Я так давно покохав твоє тіло із сонячного перломутру.
Я навіть переконаний, що ти — господиня усесвіту.
Я приніс тобі з гір радісний квіт копіуе,
а з лісу — темний фундук і поцілунки в кошелику.
Я хочу робити з тобою те,
що робить весна із черешнями.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
