Зі збірки «Пташине мистецтво» (1966)
Поет прощається з
птахами
Провінційний поет пташиний,
я приходжу і йду по світу,
беззбройний, простий,
насвистуючи,
цікавий
до сонця певного,
до дощу,
його мови скрипкової,
і до шквалу складу холодного.
Так так так так так так —
відчайдушно пташиний
і не можу змінитися,
і хоча мене не запрошують
птахи до палацу зеленого,
до неба чи до океану,
до розмови, а чи до бенкету,
та приходжу я без запрошення
і пильную їх без пересуду:
жовті щиглики,
чорнії дрозди,
і баклани — рибалки темнії,
і шпаки з металевим відблиском,
солов’ї,
колібрі вібруючі,
перепілки,
орли одвічнії,
від чилійських гір невідіймані,
і чилійські шпаки
з грудьми в чистій крові,
гнівні кондори,
і прості дрозди,
нерухомі сови,
мов завмерлі у небі,
і юрки, на чиїх трелях вчився я,
птахи меду і корму,
кольору й білини,
птахи піною короновані,
чи в піщаному одязі скромному,
птахи думливі, що розпитують
землю — й тайну її видзьобують,
атакують риштунки велета,
серце дерева вивільняючи,
чи будують з глини, соломи й дощу
для кохання дім і для пахощів,
садівничі ніжні чи злодії,
винахідники сині музики
чи безгучні свідки
світової зорі.
Я, поет
народний, провінційний, пташиний,
виходив цілий світ в пошуках життя:
все про землю дізнався
просто від птахів
і довідався, де літає вогонь;
я розтрачував сили не дарма —
безкорисливість нагороджена:
я розправив крила своєї душі
і застій наді мною влади не мав.
De «Arte de
Pájaros» (1966)
El poeta se despide de los pájaros
Poeta
provinciano,
pajarero,
vengo y
voy por el mundo,
desarmado,
sin
otrosí, silbando,
sometido
al sol
y su certeza,
a la
lluvia, a su idioma de violín,
a la
sílaba fría de la ráfaga.
Sí sí
sí sí sí sí,
soy un
desesperado pajarero,
no
puedo corregirme
y
aunque no me conviden
los
pájaros a la enramada,
al
cielo
o al
océano,
a su
conversación, a su banquete,
yo me
invito a mí mismo
y los
acecho
sin
prejuicio ninguno:
jilgueros
amarillos,
tordos
negros,
oscuros
cormoranes pescadores
o
metálicos mirlos,
ruiseñores,
vibrantes
colibríes,
codornices,
águilas
inherentes
a los
montes de Chile,
loicas
de pecho puro
y
sanguinario,
cóndores
iracundos
y
zorzales,
peucos
inmóviles, colgados del cielo,
diucas
que me educaron con su trino,
pájaros
de la miel y del forraje,
del
terciopelo azul o la blancura,
pájaros
por la espuma coronados
o
simplemente vestidos de arena,
pájaros
pensativos que interrogan
la
tierra y picotean su secreto
o
atacan la corteza del gigante
o abren
el corazón de la madera
o
construyen con paja, greda y lluvia
la casa
del amor y del aroma
o
jardineros suaves
o
ladrones
o
inventores azules de la música
o
tácitos testigos de la aurora.
Yo,
poeta
popular,
provinciano, pajarero,
fui por
el mundo buscando la vida:
pájaro
a pájaro conocí la tierra;
reconocí
dónde volaba el fuego:
la
precipitación de la energía
y mi
desinterés quedó premiado
porque
aunque nadie me pagó por eso
recibí
aquellas alas en el alma
y la
inmovilidad no me detuvo.
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар