Балдомеро Фернандес Морено. Поет і вулиця

Поет і вулиця

Не кажи, матусю:
— Синку, залишись...

повечеряй з нами
і лягай поспи...
Як же я любила,
як ти був малий,
споглядати личко,
вид рожевий твій...
Я молила Бога:
хай не зна біди,
живе до ста років
здоровий і міцний.
Зносила й до Діви
ревні молитви:
нехай синок розрадить
мої похилі дні.
Хай такий не буде,
як ті чоловіки,
що тиняють барами
цілісіньку ніч...
Бог мене карає.
— За які гріхи!?—
Не кажи, матусю:
— Синочку, лишись...—
Кличе мене вулиця,
мені треба йти...
Болить мені, мамо,
і такий той біль,
що ні тобі, ні иншим
його не зрозуміть,
а отам, на вулиці
так добре мені!
Що за біль, питаєш?
Хто зна, звідки він.
Але мене змушує
бігти, потім йти,
аж поки не впаду
геть лишившись сил...
Кличе мене вулиця,
й підлягаю їй...
Як торкнуться бруку
стопи мої легкі,
сповняють мене рими,
линуть звідусіль...
Ех, вулице-вулице,
я гульвіса твій!
Ноче моя, ніченько,
як солодко п’яниш!
Ніч, поет і вулиця —
коханці навісні...
Кличе мене вулиця,
кличе мене ніч...
Тепер бувай, мамо,
я маю цвісти!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Балдомеро Фернандес Морено. Повернення

Повернення
 
Сьогодні ми з вами, подруги,
прогулялися до лагуни.
 
Святково прикрасили берег
ваші яскраві сукні.
 
Вода була фіялкова,
а місяць білий і круглий.
 
На зворотнім шляху гомоніли:
У мене холодні руки...
 
У мене геть мокрі коси...
Хоч розвіяний, я вас чув.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Балдомеро Фернандес Морено. В цьому домі сімдесят десь балконів буде...

В цьому домі сімдесят десь балконів буде...
 
В цьому домі сімдесят десь балконів буде,
сімдесят — і жодної квіточки нема.
Що із ними, Боже? Що вони за люди?
Не люблять барви й пахощі? В серцях у них зима?
 
Від старого каменю голизни одвічної
на балкони їхні чорним сумом віє!
Хіба немає в домі закоханої дівчини?
Хіба нема поета, зануреного в мрії?
 
Ніхто не хоче бачити за вікном частину
життя, спостерігати, його стани плинні?
Як плетуться ружі по білому камінню,
а на чорних ґратках розпукують жасмини?
 
Таким не треба птаства, і жодного мистецтва,
таким недоступна і любов сама.
Ніколи від цілунку не скинеться їм серце...
 
Сімдесят балконів! І квіточки нема!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франсіско «Пако» Урондо. Моя кохана земле

Моя кохана земле
 
Настав час втрачати
невинність, це
заціпеніння істот, які досі
не спромоглися взяти на себе
відповідальність за пам’ять
світу, до якого щойно народилися.
 
Але ми, чоловіки
уже дорослі, можемо забувати, ми
чудово знаємо, що маємо
робити, щоб уразити
теперішнє, щоб зруйнувати його.
 
Тут ні в кого
немає права відволікатися,
боятися, заїкатися
від обурення, йойкати з подиву.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франсіско «Пако» Урондо. Істина — єдина реальність

Істина — єдина реальність
 
По той бік ґрат — реальність, по
цей бік — також
реальність; єдина нереальна
річ — це ґрати; свобода реальна, хоча й незрозуміло,
належить вона до світу живих,
світу мертвих, світу
фантазій чи світу чування, світу експлуатації чи 

      виробництва.
Мрії є мріями; спогади, це
тіло, той келих вина, кохання та
його слабкості, звісно ж, є
частиною реальности; постріл уночі,
у чоло цих братів, цих дітей, ці нереальні крики 

   реального болю тих, кого катують у вічному та 

   зловісному ангелусі в поліцейській бригаді,
будь-якій,
є частиною пам’яті, вони не обов’язково 

   відображають сьогодення, але вони належать 

   реальності. Єдина очевидна річ —
це ґрати, які ділять небо на квадрати, пісня
загублена в’язня, злодія чи комбатанта, голос
розстріляний, що воскрес на третій день у 

   безмежному польоті, що вкриває Патагонію,
бо масові вбивства, спокута належать до реальності, як
обережна надія пороху, невинності
літа: вони є реальністю, як мужність і одужання
від страху, те повітря, яке відмовляється повертатися 

   після небезпеки,
як наміри цілого народу, що йде до перемоги
або до смерти, який спотикається, який вчиться 

   захищатися, рятувати своє, свою реальність.
Хоча іноді це може здаватися брехнею, єдина
брехня — то навіть не зрада, то
просто ґрати, які не належать до реальності.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
                                                                      В’язниця «Війя Девото», квітень 1973

Аль-Русафі Валенсійський. Вибрані поезії

Аль-Русафі (Абу-Абд-Аллах Мухаммад ібн Галіб ар-Руссафі аль-Балансі) — відомий андалусійський поет XII століття родом з Валенсії. Він був одним із найшанованіших поетів династії Альмохадів, а його ім’я згадується в численних антологіях арабської поезії. Про його життя відомо небагато — ось усе, що мені вдалосязнайти.

Цю публікацію не можна вважати повноцінним відображенням творчості поета, оскільки він писав арабською, а я перекладала з еспанських перекладів. Тож навіть не знаю, якою була оригінальна форма цих віршів. Але поет настільки мене зачарував, що захотілось перекласти його українською бодай у такий спосіб.

 
Норія
 
Стогне так печально,
що полонить душі.
Забачивши її серед клумб,
суха земля каже: не займай мене.
Квіти посміхаються,
коли вона плаче сльозами,
що не відають горя,
а з її повік стримить меч,
піхви якого є і руків’ям.
 
Гвадалквівір між деревами
 
Між пологими берегами, такий чистий,
ніби народжений з перлини.
Удень великі гаї
укривають його тінню,
яка забарвлює воду в колір іржі.
Синій, з темною тунікою,
він схожий на войовника, простертого
у тіні свого прапора.
 
Ревнощі
 
Присмерк ревнує,
завидівши мене з коханим,
і відряджає воду розлучити нас,
а вітер — за нами стежити.
 
Сосна в саду
 
В саду видніється іржава криничка,
вода якої змагається з вітерцем;
а біля потоку височіє сосна,
що пронизає його нутрощі.
Там, де вода брижиться,
сосна з її корінням нагадує змію
в оточенні дитинчат.
 
Хлопчик, що удавав, ніби плаче
 
Я пробачу цього шалапута, який прикидається сумним,
бо добре знаю, для чого ця його блідість.
Граційного й ніжного, бешкетність штовхає його на витівки,
у яких допомагає його чарівність:

зволожує слиною пелюстки очей,
удаючи, ніби плаче, — так плачуть квіти! —
і сам вірить, що його повіки омивають справжні сльози,
та хіба, плекаючи нарциси, можна отримати вино?
 
Лютніст
 
Супроводжує звуки лютні, оживленої його правицею,
голосом, який розливає таку солодкість,
що зачаровані голуби відхиляються від своїх маршрутів,
забуваючи, що летіли до гнізд
годувати своїх пташат.
 
Поезія вина
 
То був ясний вечір, який ми проводили
за келихами вина;
навзахіднє сонце
притислося щокою до землі,
зефір розвівав бурнуси пагорбів,
а небо здіймалося сяйним мечем.
Яке чудове місце, аби пити,
де нас бачать тільки оці голуби,
птахи, що співають навколо,
і хитлива гілка,
поки темрява упивається
червоним трунком заходу!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, з еспанського перекладу Тереси Гаруло)

Антоніо Мачадо. Норія

Норія
 
Спускався вечір
сумний і запорошений.
 
У черпаках
непоспішної норії
вода співала
простолюдні копли.
 
Старий мул снив —
ослюченьку убогий! —
у ритмі звуку
водної темноти.
 
Спускався вечір
сумний і запорошений.
 
Не знаю, хто він,
поет шляхетний божий,
який до колеса одвічного
гірокти
 
додав гармонії води
солодкість
і зав’язав тобі, старенький,
очі!
 
Лиш знаю, що шляхетний він
і божий,
зі зрілим серцем
знання в пітьмі глибокій.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Образ норії не раз зустрічаємо й у Федеріко Гарсії Льорки.