Хосе Агустін Гойтісоло. Війна

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)

Війна

Раптом повітря

обвалилось, палаючи,

впало, мов шпага, на землю.

О, так,

я пам’ятаю цей гуркіт!

Серед диму і крови

я дивився на стіни

батьківщини

й немов сліпий,

озиравсь навсибіч, 

шукаючи грудей

чи слова, 

будь-чого,

щоб сховати ридання.

Але знайшов тільки смерть,

руїну і смерть попід небом

пустим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе де Еспронседа. Пісня козака

Пісня козака

                       Де ступить мій кінь,

                       трава не ростиме.

                                       Слова Аттіли

ХОР

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

По конях, гей! Гура, сини туманів!

Хай коні мчать, безстрашні і легкі,

в плодючий край, де шляхта і міщани —

заможні, жінкуваті і слабкі!

Палаци і хати, сади і ниви —

там все прекрасне: ночі повні зір,

жіноцтво їхнє — чисті серафими,

а сонце осяє небес шафір.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

На нас чекають втіхи й пишні шати,

порозкошуємо в шовках і серебрі;

ніжніші від жінок їхні солдати,

а королі — нікчемні крамарі.

Он вони врозтіч кинулись, волаючи,

рятують злото, хоч за мить помруть.

Гура! Вперед! Пускайте коней чвалом,

тіла їхні й скарби втопчіть у ґрунт.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Воління наші стануть їм законом,

фортеці й замки житлом стануть нам,

клейноди королівські і корони

цяцьками будуть нашим дітлахам.

Гура! Мчимо! Наситимо бажання

коханням найвродливіших жінок,

страшні обличчя наші чаруванням

пройме звитяги осяйний вінок.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Розірвемо, неначе тигри здобич,

Европу, нами кинутую ниць,

і кров, якою ми вбрання просочимо,

палатиме, мов пурпур багряниць.

Покої королівські нашім коням

за стайні правитимуть, і в ярмо

раби лякливі самі встромлять голови

й тремтітимуть, як брови зведемо.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Вперед, летіть, мої пустельні вої,

мов чорна хмара, мов шалений шквал,

повіддя киньте, дайте коням волю,

най диким табуном несуться вчвал.

Густим туманом, виром, ураганом

низриньте, від якого не втекти,

лавиною, що сходить, безнастанна,

і все змітає на своїй путі.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Колись в похід так само вирушали

батьки в далекі сонячні краї,

й імперські замки в золоті й кришталю

покірно їхню владу прийняли.

На конях верхи Тибр подолали

й під ноги підтоптали місто міст;

живуть в піснях чини їх небувалі,

звитяга, дужість і воєнний хист.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Ви чуєте? Списи тремтять жаданням

вбивати — їх не втримати в руках!

Ви бачите? Малюється в тумані

нам перемоги безсумнівний знак!

Щитом для цих народів змізерілих

був мур, який зруйновано тепер;

Польщу знеславлено, герби її низринено,

і кров і дим її повнять ущерть.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Хто поміняв би радість на страждання?

Хто б переможних закував синів?

Хто б обірвав триюмф їм у заранні?

Хто би втопив у власній їх крові?

Відважним — слава! Нас побачить кволий

Европи люд. Гура, гайда на них!

Рабам майбутнім потавруєм чола

підковами яристих румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Щораз, як шабля чиюсь плоть розкрає,

щораз, прорвавши супротивний стрій,

відчуєте, як під сідлом скипає

козацька пайка — м’яса шмат сирий.

А після бою у розкішних храмах

влаштуємо столи із вівтарів,

вином коштовним потамуєм спрагу

і білих покуштуємо хлібів.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Нас переможних матері побачать,

з Европою побіля наших ніг,

й наблизяться, щасливі і тремтячі,

вітати королів — синів своїх.

І знатимуть сини наші діяння,

спадкуючи корони й бунчуки,

і вже самі колись на звоювання

нових земель спрямують румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Колись, прочитавши цей відомий твір, я була надзвичайно здивована. Хосе де Еспронседа змальовує козаків як дикий войовничий народ, нащадків гунів, що під проводом Аттіли колись звоювали Рим. (Цікаво, що і нині існує теорія, згідно з якою столицею Аттіли був Київ.) І цей свій яскравий і потужний твір він склав як заклик до козацького племені ще раз завоювати Европу.

Матіас Бонора. Батько і син...

Оригінал світлини тут

Батько і син
у зітханні
короткої вічности.
Час сиплеться,
мов три крапки,
і дитинство є сонцем,
що освітлює їх сю мить
із пахом
безнастанного
миру.
 
Знову і знову жити
на колінах обіймів,
що дихають,
у спільнім
серцебитті.
 
Чванлива Війна,
ця ница глитайка,
сьогодні лишається зовні,
з її слізьми,
брудом,
її пробоїнами і віддаленостями
і тим, що не має назви.
 
Сьогодні я засинаю...
Спи, синку,
ти з татом,
і завтра, можливо,
нас пеститиме инше світло
і разом ми сіятимемо
серед співів і гірлянд,
те, чим були
і могли би стати
до цієї безодні,
щоб відродитися.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґабріель Альварес де Толедо. До зруйнованого Риму

До зруйнованого Риму
 
Ти впав нарешті, Риме чваньковитий,
піднесений над землі та народи,
пере́д світові вести мав нагоду —
згордив нею, бо важив бу́ти світом.
 
Лежить озія пихи, яку звів ти,
повалена, на твій великий подив,
мов сфера, замкнений в собі від зроди,
ти, Риме, здатний лиш себе́ вмістити.
 
Ти вибрав славу на минуле сперти —
оттим зійдуть на порох твої мощі,
а сором перемоги обезсмертиться;
 
а що буття замкнув ти у собі лише —
і пам’ять тобі час не зможе стерти,
і забуття не вмістить це руйновище.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вако

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Імперські ностальгії»

Вако
 
Я — невидющий коракенке,
який глядить крізь призму страждання,
прив’язаний до Глобуса, подібний
на дивовижний вако, що обертається.
 
Я — самець лами, єдиний, кого поймає
ворожа потреба обстригти
кільця горнів,
які ряхтять безчестям,
спижовані старосвітньою яраві́.
 
Я — пташеня кондора, оскубаного
латинською гаківницею;
ширяю в Андах,
ваблений квіткою людяности,
наче невмірущий Лазар світла.
 
Я — інкський талан, який ятрить себе
серед зграї стерв’ятників Коріканчі,
хрещених фосфатами помилки і цикути.
Порою у моєму камінні
дибляться розірвані нерви мертвої пуми.
 
Сонячні дріжджі;
квасило серця і тіні!
 
Червень 1917
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Цей твір побудовано на символах і складних образах, і наведені нижче примітки допоможуть краще його зрозуміти
 
Ва́ко — перуанський керамічний виріб доколумбової епохи; такі фігурки й посудини знаходять в інкських похованнях

Кораке́нке — священний для інків птах, двома перами якого прикрашалися головні убори інкських імператорів. У Мануеля Гонсалеса Пради є поезія під назвою Ява коракенке.

Яраві́ — старовинний перуанський музичний жанр, ніжні й меланхолійні пісні, народжені з поєднання музики інків з еспанською поезією трубадурів.

Кондор — цей птах є національним символом Перу, як і кількох инших південноамериканських країн, у інків андійський кондор асоціювався з божеством сонця і вважався правителем верхнього світу. «Я — пташеня кондора, оскубаного латинською гаківницею» (в оригіналі — аркебузою, це два дуже подібні види старовиних рушниць, що використовувалися у часи Колумба) — окрім очевидної символіки ці рядки є ніби антитезою до відомої поезії «Сон кондора» (1906) Хосе Сантоса Чокано, у якій кондор описується як величний птах і прекрасний символ Південної Америки.

Пума — ця тварина також була священною для древніх інків.

Коріканча (храм Сонця) — найголовніший храм імперії інків та область навколо в нього з комплексом релігійних споруд у столиці Куско.

Фосфати — Перу є однією з країн, де зосереджені основні світові запаси фосфоритів.

Цикута — згадки про чашу з цикутою (як відсилка до смерти Сократа) не один раз зустрічаються в поезії Вальєхо.

Сесар Вальєхо. Чорні герольди

Зі збірки «Чорні герольди» (1918)

Чорні герольди
 
Бувають в житті удари такої сили... Не знаю!
Вони як ненависть Бога; такі, ніби напливає
під ними на душу все вистраждане
і стоїть каламутним наносом... Я не знаю!
 
Вони нечасті; але... пропорюють темні рови
на найлютішому виді, на хребтині наймоцній.
Мабуть, то дикі бахмати варварських орд Атили;
або вони — чорні герольди, Смерти вістовці.
 
То глибокі падіння Христа, що кояться у душі
чарівливої віри, яку богохулить Доля.
Ті кровоточиві удари — тріскіт нашого хліба,
який при пічному заслоні згоряє дочиста.
 
І людина... сердега... сердега! озирається, ніби
хтось її кличе іззаду, плеча торкнувшись рукою,
її очі стають божевільними й пережите усе розтікається,
мов калюжа провини, у її погляді.
 
Бувають в житті удари такої сили... Не знаю!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія є одним з найвідоміших творів Вальєхо. Нею відкривається його перша збірка, що має таку саму назву.

Мігель де Унамуно. Молитва атеїста

Зі збірки «Розарій ліричних сонетів» (1911)

—    «Сонети Більбао»

XXXIX
 
Молитва атеїста
 
Почуй мене, Господь, що не існуєш,
прийми в своїм ніщо мої моління,
адже Ти всякеє своє творіння
оманливою радою даруєш.
 
Ти ж бачиш, яка спрага груди душить.
Ночами, що гіркіші од полину,
як віддаляєшся від нас, так ревно линуть
до твоїх слів солодких бідні душі.
 
Великий Господе! Такий великий,
що лиш Ідеєю ти бути можеш —

світ затісний для сяйва Твого лику.

Я так терплю обік Тебе, мій Боже!

Бо знаю: якби Ти не був марою,
і я б направду існував разом з Тобою.

Саламанка, 26.09.1910
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґльорія Фуертес. Рождена стать поеткою чи згинути...

Рождена стать поеткою чи згинути...
 
Рождена стать поеткою чи згинути,
обрала те, що важче,
— в усіх кораблетрощах своїх вижити, —
і я досі віршую
жива та ціла.
 
Рождена стать паяцем чи повією,
обрала те, що важче,
— клієнтів ожебрачених смішити, —
і досі штукарюю
і дістаю голубку зі спідниці.
 
Рождена стать нічим чи войовницею,
обрала те, що важче,
— не промайнуть мов тінь по сцені вічности, —
і я іду між ґверів та пістолів,
долонь не заплямивши.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґльорія Фуертес. Я просто жінка

Я просто жінка
 
Я просто собі жінка і квит,
багата на ковдру, тарадайку,
«Слава Ісу» ранками і мавпочку
на передку мого похідного захистя.
 
Я хотіла колись стати кресляркою,
а чи Сапфо, чуттєвою і химородною,
та зрештою, немов мені пороблено,
блужу тут,
стеряна проміж усякої халайстри.
 
Для читачів своїх розповідаю,
що бути мріяла беззбройним капітаном,
поверхню Місяця списати геть віршами,—
та астронавт один стоптав мій задум.
 
МИР по світах я продавала би безмитно,
та на якійсь з доріг мене затримано,
тож я лиш жінка, із цілої линви,
просто жінка і квит.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)