Весло

Цю збірку я присвячую Оленці, 

яка була поруч від самого початку

Та, хто знає мене на ім’я

 
Всі зійшлись роздивитися зайду:
— Дивне щось, якесь земноводне?
— Чудернацьке спереду й ззаду!
Ти сказала: «До діла годне».
 
Всі кривилися підозріло,
мов на вербу, що родить сливи.
А ти мені просто зраділа.
Бо була. І була щаслива.
 
Для инших —  незнана річ,
небезпека, поразка...
Для тебе — ось море, ось ніч,
гайда разом у казку!
 
Инші розлюченим клекотом:
«Хтось чужий, хто вічно кочує,
нам — про відповідальність поета?!»
А ти шепотом: «Я тебе чую!»
 
Зараз я — нічим не відмінна
— крихке тіло, друзі, сім’я —
посеред війни людина.
 
Але ти знаєш моє ім’я!

__________________________________________________________________________

ВЕСЛО

            Я не людина із дивним іменем.
            Я весло і з вигляду, і за природою.
            Небо синє. І море синє.
            Я межи ними. Теж середнього роду.

 
                        Вважаючи речі глухими й безвустими,
                        ви з ними балакаєте часто-густо.
                        Чого ж дивуватись, почувши раптово
                        і їхню звернену до вас мову?

 
                                                Не спіши: за кроком крок, за гребком гребок,

                                                все дізнаєш, все збагнеш, коли прийде строк.

ВСТУП

Човник
 
Човник коло пристані весело гойдається
порожнем —  ні весел, ані парусів,
в човнику хлопчина до неба усміхається,
а над ним погойдуються шальки Терезів.
 
Переважить ліва — льотом за наряддям,
стріпнеться вітрило — і вже не шукай;
переважить права — він уранці рано
приголубить дівчину, скаже: «Прощавай», —
 
давши їй маленьку кітвицю на пам’ять,
мовляв: «ти розумієш, я назавжди твій, 
а тільки край як треба мені тепер відчалити,
бо тужить моє серце за кревністю стихій».
 
При віконці дівчина в небо дивить пильно,
каже до Ведмедиці тихо, ледве чуть:
 
«Будь йому порадницею в морі, моя рідна,
а як проб’ється човник, Ковшем йому побудь.
Адже він самотній, ні сім’ї, ні ладу,
тільки й зна, що моря й неба голоси!»
 
Ведмедиця повільно простягнула лапу —
й лягла зоря на праву шальку Терезів.

І

Усі сотворіння морські
 
Всі сотворіння морські — перелітні, неспинні:
льотом стрімким і пташина, і риба жива —
світ не досліджує стиха — проймає промінно,
й серце від захвату руху кричить і співа.
 
Всі сотворіння морські — поклоняються вітрові:
хоч каравела, а хоч і маленький баркас.
З галсів, лавірувань, румбів години їм зіткані:
піднято кітву — і знову рушає час.
 
Всі сотворіння морські — наче хвилі припливні:
приходять і йдуть, а і що тут сказати — вода.
Їх любить лиш той, хто також супокою не відає,
кому розставання — печаль, та печаль — не біда.
  

 
Про що співає весло
 
В мені живуть ніжність дерев, які люляють гнізда пташині,
багатоголосся лісів і гамір мартинів над гаванню,
пісні людей, що звіряють душу зіркам і хвилям,
усміх старого теслі й рук його мудрих торкання.
Злітаю та опускаюсь... все вище... все глибше... так просто
кохать мені воду і сонце, як первовічному сімені.
За змахом змах... і підхоплене одного ранку норд-остом
я в небо зірвусь альбатросом
                                                           з криком щасливим.
 

 
 
За водою
 
Слова мої — переплески: то рибка плюсне, то я,
у водяних арабесках писана пісня моя.
Розтягується на милі й тане віршований ряд
обертонами на хвилях, привиддям адамових стад.
Лиш птах крилом по них чиркне, бува, і стане йому
бентежно і дивно — і скрикне, не знаючи сам, чому.
 
Примітка: адамові вівці — народна назва міражу.

Народження

Границю стихій світанковий серпанок сріблить.

Цим сріблом омите, лечу, і співає мій літ!

Пташині хорали лунають усе голосніш...

Ось-ось вони зродяться: Сонце — і перший Вірш!

Напучування веслу від старого теслі
 
Як прийдеться безкінечно через штиль грести
чи боротися зі штормом суворим,
пам’ятай: навколо тебе — води Радости,
моря Світла й океани Любови!

Я покажу тебе море
 
Хочеш зі мною? Гайда!
Між безоднею й небесами!
Скоро перша звізда
наповнить світ чудесами.
 
Побачимо, як пропливе
у глибині темно-синій
великий хтось і гойдне
човен своєю тінню.
 
Зірвавшись поруч  у літ
метеликами білосрібними,
промайне зграя риб —
сипне бризками й шумовинням.
 
Привітно дельфін просвистить
сяючи зеленаво —
руку за борт опусти
вона засіяє так само,
 
як і за кормою шлейф,
і лопать моя, — а добрий
святий Ельм, наче ельф,
прикріпить ліхтарик на прову.
 
І море співатиме нам
своїх одвічних пісень,
аж поки в його глибині
не зродиться новий день.
 
Пелюстками півонії хвилі
і хмари зарожевіють,
наче ми опинилися
в королівстві ожилої мрії...
 
Хтось зникає там без вороття…
А втім, геть думи сумні!
Ми — повернемось. І життя
земне ти покажеш мені.
 
Примітки
 
Зелено-блакитне світіння в воді та на опущених у неї предметах — це відлякувальна флуоресценція мікроводоростей, а також мікропланктону, що виникає від зіткнення з можливою небезпекою.
 
Вогні святого Ельма — світіння, сферичне або у вигляді пучків світла, на гострих кінцях судна та його оснастки, що виникає при сильній наелектризованості атмосфери, наприклад, якщо неподалік або прямо в цьому місці йде гроза.

 

ІІ

 
Мальок
 
Посміхається світові мальок величної арапайми,
бавиться в солоних бризках, рожевувато блищить,
він зростає звичайно, Оленко, але якось — тсс! поміж нами —
величезна рибина щезне... і з’явить ся маленький кит!

Арктична ніч
 
Переливчасто світяться
в небі полярнім крижини:
буде куди Ведмедиці
витягти зорю-рибину.
 
Може, ведмідь їй стрінеться
на райдужній кризі скреслій...
Полюй щасливо, Ведмедице,
в водах небесних!

Ця поезія стала піснею: https://www.youtube.com/watch?v=MpG-TOSoVHQ 

 

Буря
 
Північний вітрило несеться назустріч Південному,
той рухом одним розриває на ньому одіння,
стискають в обіймах себе буйносилих і ревних,
пронизують захватом знову живої надії —

тріск, спалахи, гуркіт: немов у безодню низринений,
світ тоне в потоках пристрасти... потім — ніжности...
Відтак все стихає. На білих небесних перинах
у сон поринають, тепер тихомирні й недвижні.

 
 
 

ІІІ

 
Двоє подорожніх
 
Нащо тобі весло в пустелі, чудак?
Знайшов його і шкода кинуть? 
                                              
— Та так…
     Ним користуюся як посохом,
     і з ним по морю — аки посуху.

Люди

Мовою вітру, хвиль і птахів

вмію я говорити.

Ночами слухаю зоряний спів,

вдень сонячні канти з зеніту.

Звуки природи — мій орієнтир,

та коли розмовляють люди,

дослухаюсь також, море бо не трактир,

тут пусте говорити не будуть.

Я розумію людські думки,

їхні радості і печалі

і дуже люблю, коли моряки

бесідують на причалі.

Із людських історій склалась моя,

з них роки мої і століття.

Тож люди — моя велика сім’я,

мої браття... а може, діти.

Легко

Пробігтися легко камінням, яке аж пече,

штовхнутися легко ногами — й шубовснуть у воду

із краю навчання, уроків, туманів, негоди

до рибок, рачків лоскотливих, підводних печер

влетіти, розкинувши руки, зі сміхом і захватом,

шукати скарби в глибині за таємною картою,

аж раптом почути різке і сухе, як батіг:

            — Чого посміхаєшся! Ну, розкажи для усіх!

Й нехай, наплювать. Що піски туарега — піратові?

Я в морі, а школа — десь там, між пустельних химер...

  
Розбилося!
 
Сонце розбилось на тисячу скалок-блискіток:
зіроньки... зіроньки... місяць — найбільша, он там!
Я не хотіла, я же погратися тільконьки...
А воно покотилося... з даху на дах... і — бам!
 
Що тепер буде?
                         — Не журись, моя лабочко,
оченята заплющуй і хутчіш засинай.
Вранці воно лоскотно задихає в ка́бушку:
«Це лише гра! Ізнову гратися — гай!»

Корабельних сосон медові стовбури
 
Корабельних сосон медові стовбури йдуть на схід сонця.
Людина без тями, сумління докорів, з очима стронцієвими
в повітря висаджує світ, що знайшов опору на дитячій долонці.
Корабельних сосон медові стовбури йдуть на схід сонця.

Пульс світу

Пульс світу — це мій пульс.

Пабльо де Рока

І

Коли хвилі рожденого світла розходяться світом,

Й викликають в усіх нас буру божевілля і бруду,

І тремтить аритмічно натруджене серце планети,

Бо їй важко вдихати густе і отруйне повітря,

Пульс добра все сильніш, але зла метастази — повсюди,

І на всі наші брехні бракує їй імунітету, —

Помагати їй правдою — чи то не справа поета?

ІІ

Коли точиться бій не за дім твій і не за вітчизну,

А за Землю саму, за світання її і заходи,

Безперечно, ти можеш втекти, перелякано звискнувши,

І в затишнім своєму саду, поки мине негода,

Ні добра, ані зла не дізнавши від древа господня,

Усе вірші складати естетські, високолетні, —

Тільки сад, що хова жалюгідну лякливість поета,

Стане садом життя неживого й зогнилого плоду.

Я відповідаю за все

Я відповідаю за все, в усіх минулих віках

і в усіх безкінечних світах, й навіть цього замало,

я відповідаю за все — бо, якби не мій страх,

якби не страх, то зла би не існувало.

Говорить Бог

Я би дуже хотів, щоб усі тирани-уроди, 

Що терзають свої та инші народи, 

Одночасно сконали без права реінкарнації. 

Але як тоді зростати націям? 

Отож, самі, громадяни, — 

Вчиться скидати тиранів,

Голосами й правами заводитись

І більше тарганів не розводити,

Слухати голос мого Духу,

А більше нікого не слухати. 

І наостанок, хоч ви це і знаєте: 

Рабів до раю не пускають!

P. S. 

Ви — моя плоть, і мить вашої муки

В мені — годинами катування,

Але я живу тільки в вас і вами

І руки мої — ваші руки.

P. P. S. 

За Життя — до кінця?! 

Авжеж я у справі:

Он там, пацан

Із очима., що сяють.

¡No pasarán!

Не бійсь
 
Синок теслі старого, того самого, що мене витесав…
ну, може, не того самого, але в нас з ним один Отець,
якось гуляв по морю (то вміють всі теслі і весла,
та і що тут такого, не в повітрі ж, хай йому грець).
 
І якийсь Петро-неборака, побачивши того гуляку,
гукнув: «Я мов замкнений в камені! Може, ти би його відпер?»
«Ходь сюди!» — відповів йому братик. Але той закляк з переляку.
А коли би Петро не здрейфив, світ був би иншим тепер.

Веселий Роджер
 
Бог прийме і пірата — за одвагу!
Та не рабів із їхнім боягузтвом.
У ґерць, мерщій! Виймай із піхов шпагу!
Чи ти старий, а чи юнак безвусий,
геть слабкість і буденний розум куций,
пригодам і борні складай присягу!
Що Богові мораль наша кургуза?
Й Веселий Роджер може стать Господнім стягом!

S O S


Світання ніколи, увік не буває печальним!
Розсмійся серед шури-бурі — і зграя бісівська,
що гнала Дніпром із виттям, перегуком і свистом,
до Стікса домчить, розсипаючи громи та блискавки, —
і троща повторна врятує козацькую чайку!
І день новий буде. Веселий і променистий.

Якщо
 
Якщо дівчина хоче заміж — до вінця вона стане,
хай, може, і не одразу, та допнеться свого.
Якщо хлопець захоче в море, він скоро побачить світання
щасливим і гордим юнгою. І море прийме його.
 
Якщо хлопець хоче женитись, навіть кривий і ледачий, —
дівчат багато у світі, уже ж полюбить якась.
Якщо дівчина хоче в море… Та де ж таке в світі бачено!
Нехай проситься навіть коком — в море дівчині зась.
 
На кораблі — дівиця?!  Та краще б усе тут згоріло!
Побійся Бога, красуне, хіба для тебе сей чин?
 
Та якщо дівчина хоче! Затріпоче над нею вітрило,
хтось нагорі посміхнеться, й обійме її широчінь.

ІV

Дехто
 
Я належу воді.
Так було завжди.
 
Але не зі своєї волі
я, бува, опиняюсь на суходолі —
безпорадне, і сонце пече.
 
Й хтось бере мене на плече!
 
Він уносить мене кудись,
чи то вдаль, чи то ввись,
обтирає і лагодить,
а тоді кладе під повіть,
де я відпочиваю після довгих морських доріг.
 
Може, то Біг?

А ще...

Коли я в море виходжу,

хтось завжди мене супроводжує:

від землі мій човен штовхає,

стрибає у нього 

і руку мою стискає.

Може, він світом нудить?

Цього мені не збагнути...

А може, гадає, що мені прикро

торкатися тільки води і вітру

і хоче теплом долоні зігріти?

Буває, він починає наспівувати

у такт рухам, що передаються мені.

Мені до душі ці пісні!

Нам добре із ним разом

уходити за горизонт...

Бува, він кладе мене поряд

і ми із ним тонемо поглядом

у безкраї синяви...

Пливи, мій човне, пливи...

__________________________________________________________________________

ПОСПІВ

 

Із далеких країв я привожу скарби:

віршів найкращих повні-повнісінькі скрині —

старожитностей й витворів нинішньої доби.

Я — весляр Поезії... ні, лиш весло у човні її.

Мій вантаж контрабандний зовсім не для краси — 

то могутня зброя супроти всіх замірів ницих.

Я поспішаю: на них вже чекають, мерщій!

І, звичайне весло, почуваюсь Поезії лицарем.