Хуан Рамон Хіменес. Зимова пісня

Зимова пісня

Піють. Піють.

Де вони піють, співливі птахи?

Щойно дощило. На вітах

досі немає листя. Піють. Піють

птахи. Де ж вони піють,

співливі?

Не тримаю пташок у клітках.

І діти не продають їх. Піють.

І так далеко долина. Ніде...

Я не знаю, де піють

ті птахи  — піють, піють —

співливі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Ноктюрн

Ноктюрн

Моя сльоза і зоря

торкнулися себе і миттю

однією стали сльозою

однією зіркою стали.

Я осліпнув, і небо

від кохання також осліпло.

І геть усе стало струмливим

болем зірки, світлом сльози.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Про поезію

Зі збірки «На південь», 1982

Про поезію

Ну що я можу сказати/

її тепер читають мало/

та й тих хто читає небагато/

усі заклопотані світовою кризою/ та

потребою щодня їсти/ справа

безперечно важлива/ а втім я собі пригадую

як помер від голоду мій дядько хуан/

він казав що і не думає про їжу і взагалі у нього все гаразд/

негаразди почалися потому/

бо на труну бракувало грошей/

і коли зрештою по нього приїхала муніципальна вантажівка/

дядько хуан скидався на пташку/

ті з муніципалітету кинули на нього зневажливий погляд/

і пробурчали що їм знову завдають клопоту/

що вони люди і ховають людей/ а не таких

пташок як дядько хуан/ а він ще й співав без перестанку

цьвірінь та цьвірінь дорогою до крематорію/

оце вже їм здалося неповагою/

йому звеліли стулити пельку ще й стусаном почастували/

та цвірінькання все пурхало кабіною аж у головах їм зацвірінькало/

таким уже був мій дядько хуан/ над усе любив співати/

і з якої скажіть то причини мав би мовчати після смерти/

так цвірінькаючи опинився у печі/ ще й попіл його трохи поцвірінькав/

а чиновники червоні від сорому втуплялись у власні черевики/ та

повернімося до поезії/

поетам нині ведеться кепсько/

їх тепер мало читають/ та й тих хто читає небагато/

цей фах більше не в пошані/ і з кожним днем поетові все важче

змагатись за дівоче кохання/

стати кандидатом в президенти/ отримати кредит у крамниці/

лицар подвигів не чинить аби бути оспіваним поетом/

король не платить три червонці за натхненого вірша/

і ніхто не знає чи так сталось бо попереводились дівчата/ крамарі/ королі/ чи лицарі/

а чи зійшли на пси самі поети/

може винні усі одразу

й нема сенсу над тим застановлятись/

але втішно усе таки знати що хтось іще здатен цвірінькати

коли цього найменше чекають/

як мій дядько хуан після смерти/ і я сьогодні

аби ви мене полюбили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вже

Здалося, що горить,

та не горить воно,

лиш тліє.

У дзбанах золотих

стовікове вино

ще зріє.

Усе іще звучить

прадавній гонг війни

над світом.

І блискавий потік

ще пустки не омив,

хоч греблі вже розбито.

Учора ще серпа

смерть на злоте зерно

гострила.

Та осяйна стопа

в небесне стремено

ступила.

Хуан Хельман. Запитання

Зі збірки «Mundar», 2007

Запитання

Запитання без відповіді

стало вербою плакучою...

все навколо неї співає,

а всередині — лише повітря,

вода та розсіяне світло

бознаколишнього місяця.

Припавши до її грудей

стільки разів плакав час.

А віти повільно згасали

як і пси під її шатром,

і скрушні зойки,

що не в змозі промовити «ай!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Поетичне мистецтво

Зі збірки «Velorio del solo» , 1961

Поетичне мистецтво

Зі стількох людських справ займаюся не своєю,

ніби невблаганний господар

змушує мене працювати і вдень, і вночі,

із болем, із коханням,

під дощем, серед катастрофи,

коли мене кличуть обійми ніжности або душі

і коли я хворий та безсило падають руки.

До цієї роботи мене змушує далекий біль,

а також сльози і вітальні хустинки,

обітниці ранньої осені та вогню,

поцілунки при зустрічі, поцілунки прощання,

усе велить працювати зі словами, із кров’ю.

Я ніколи не був господарем ані праху свого, ні віршів,

невидимі лики писали їх, наче кидали проти смерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Епітафія

Епітафія

У душі моїй пурхав птах.

Судинами квітка пливла.

Серце моє було скрипкою.

Бувало, що я кохав.

Бувало, кохали мене.

І над усе я радів

весні, з’єднаним рукам.

Люди мають бути щасливими! —

так я завжди казав.

(Тут вони спочивають:

скрипка,

квітка

і птах.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Питання

Питання

Коли вже ти струмуєш моєю кров’ю,

і знаєш мої границі,

і пробуджуєш мене серед дня,

аби закарбувати мене у своїй пам’яті,

і нетямишся від моєї терпимости до самого себе,

то скажи мені, якого біса я роблю,

чому потребую тебе,

хто ти, мовчазна, одним єдина,

що вдивляєшся мені в очі уважно і лагідно,

сенс мого жагучого кохання,

чому прагну наповнити тебе лише собою,

і вмістити тебе в собі, і вичерпати,

і змішатися з твоїм волоссям,

чому ти — моя єдина вітчизна

супроти звірні забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Поспішімо

Зі збірки «De atrásalante en su porfía», 2009

Поспішімо

Поезіє, поспішімо,

доки морок не став тотальним.

Ці часи, що спливають кров’ю від збочень,

заслуговують трохи блакиті, трохи ясности,

мужности перед небезпеками,

останками машинерії зла.

Треба повернути світ обличчям до нього самого

від його безупинної гонитви.

Треба

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Слово apurémonos, перекладене тут як поспішімо, має ще одне значення: очистімося, одухотворімося, піднесімося духом, ушляхетнімося.