Вогонь

В екстазі вивергається вулканами,

зсуває тверді, рушить океанами,

й, усе живуще обернувши в порох,

ізнову родить в нім життєвий порух.

А потім сходить, зеленіє травами

і розквітає в ранках золотавих,

у сяйві полуденних сонць в зіницях

і відсвітах тепла на рідних лицях...

Сесар Вальєхо. Далекі кроки

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Пісні родинного вогнища»

Далекі кроки

Батько дрімає. Величаві риси

обличчя м’якосердість відбивають;

нині йому спокійно...

І коли щось у нім гіркаве, це я.

Дім повен молитовною самотністю;

сини її не зрушили звістками.

Прокинувшись, батько гортає подумки

біблійну оповідь про рятівне прощання.

Нині він зовсім поруч;

і коли щось у нім віддалене, це я.

А ось і мати, походжає садом,

де спогади не мають барв ні запаху.

Вона — сама ласкавість...

і все у ній — крило... відхід... кохання...

Родинне вогнище осиротіло

без дітлахів, без пустощів, без гамору.

Та коли щось у цьому вечері надламане,

щось шерехате й спадисте —

це дві дороги, заломисті і сиві.

І ними йде серце моє прочанне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Батьки Сесара Вальєхо

Альфонсіна Сторні. Хочеш мене білою

Зі збірки «Солодка згуба», 1918

Хочеш мене білою

Мене світанковою

хочеш, білопінною,

в сяйві перломуту

дівичо-невинною.

З ароматом ніжним

білої лелії

іще нерозквітлої,

пелюсток якої

і місяць не видів.

Щоб і стокоротку

не звала сестричкою;

хочеш мене білою,

хочеш мене сніжною,

хочеш мене невинною.

Ти, який із кожного

келеху напився,

і плодів, і меду,

й вуст палко-рум’яних

— усього завідав.

Ти, хто на бенкеті

під лозами винними

уславлював Вакха

і чуттям, і тілом.

В чорних садах Омани

у вбранні багрянім

віддававсь Руїні.

Ти, в кого не знати,

яким досі дивом

кістяк тримаєсь купи,

ти ще вимагаєш,

аби я була білою

(прости тобі Боже),

аби була невинною

(прости тобі Боже),

була зорею світлою.

Тікай в ліси, рятуйся,

у гори здіймися;

очисти свого рота;

в хижі оселися;

до землі сирої

долонями торкнися;

гіркавим корінням

самим лише живися;

пий росу з каміння;

спи на твердім ложі,

укритому инеєм;

зі щоденним потом

плоттю відновися;

говори з птахами,

вставай перед світом.

І коли до тебе

повернеться тіло

І у ньому зможе

душа оселитись,

яку згубив в альковах

і навіть не помітив,

лише після того

загадуй, чоловіче,

аби я була білою,

аби я була сніжною,

аби була невинною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Негадана, раптова осінь...

Негадана, раптова осінь мене застала серед піль

квітучих, викупаних в росах. І наче висипала сіль

на землю і мені на коси. Так, ненавмисне, мимохіть.

Тепер стоїть простоволоса й над мертвим квітом голосить.

А я сміюсь. Бо знов весною розквітнуть луки й переліг,

і я торкатимусь рукою легких голівок запашних,

й барвисте море розколишеться під подувами вітерця,

а коси — що ж, нехай світлішають, мені так більше до лиця.

Альфонсіна Сторні. Тиша

Зі збірки «Без вороття», 1919

Тиша

Скажи, ти колись загадувався,

чому світи за світами

безшелесно пролітають

над нашими головами?

Свідомі найглибших таїн,

дихаючи абсолютом,

по синіх своїх маршрутах

пливуть вони у мовчанні.

І хоча сном, марою

є життя, що крізь серце рине

в дрібного людського створіння,

лиш людина є гамірною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Марті. XXX. Спалах кривавого пломеню...

Зі збірки «Невигадливі вірші», 1891

XXX

Спалах кривавого пломеню

розтяв морок хмар грозових:

з трюму сотня по сотні

вивантажували рабів.

Вітер в шаленій люті

мішав повітря і діл;

тяглась череда закутих

оголених чорних тіл.

Буря бараки стрясала,

зсередини їх рвучи;

Мати йшла і кричала,

дитя на руках несучи.

А потім крайнебо вичервонив

величезний сонячний диск,

освітивши раба повішеного

на сейбі неподалік.

І хлопець-свідок, здригаючись

від жалю до людського стогону,

коло ніг мерця заприсягся

змити злочин власною кров’ю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. У цій поезії Хосе Марті описав реальну подію, пережиту ним, у майбутньому лідером кубинського визвольного руху і народним героєм усієї Латинської Америки, у віці 9 років, коли він став свідком того, як під час бурі з корабля вивантажували чорношкірих рабів. Один з них намагався втекти і його було повішено. Побачене тоді супроводжувало поета протягом усього життя. І він загинув у бою за свободу та справедливість для своєї батьківщини.

Альфонсіна Сторні. Підніжжя дерева

Зі збірки «Машкара й конюшина», 1937

Підніжжя дерева

Коли це сталося?..  Все швидше вгору

по стовбурі, подібному до цього,

і вниз на чотирьох, й на землю склала

веселу мову соковитих фруктів.

Я бачила швидкий табун в повітрі:

всі чорногриві, батоги вогняні

стьобали їхні ураганні шквали.

І мій нерозчленовий зойк розлігся.

Потім щодуху бігла. Серед тиску

инших звірин настрашених. Та раптом

ми зупинилися і, скулившись, завмерли.

І землю потрясли важезні кроки

тваринного громаддя, яке рухалось

тунелем крізь вологі темні хащі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Тепер засну

Тепер засну

Квіткові зуби, росяний очіпок

і руки — трави... нянечко хороша,

ти простели мені земляну постіль

із укривалом із пухкого мороху.

Тепер засну. Допоможи влягтися

і в головах постав мені світильник;

сузір’я; яке тобі до вподоби;

усі чудові; пригаси помалу.

Залиш мене: чуєш, бруньки потріскують...

згори нога небесна заколисує,

і птах співає пісню забуття...

Спасибі. Ах, іще одне прохання:

якщо він знову телефонуватиме,

скажи — не варто, я уже пішла...

1938

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Це остання, прощальна поезія Альфонсіни Сторні. Хвора на рак, який уже позбавляв її можливості працювати через біль, поетка надіслала її до газети La Nación, перед тим як кинутися у море з хвилеріза у Мар-дель-Платі.

Маріо Пайерас. Про ріки сну

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Про ріки сну

Тепер я розумію, що ти тримаєшся за мене,

засинаючи, аби тебе не здолала течія цієї ріки,

замешканої світними рибами, з мерехтливими

від огняниць берегами; аби тебе не віднесло

далеко від пам’яти і ми поверталися до буття,

незмінно залишаючись самими собою, кожного

ранку світу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)