Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Діямант

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Діямант
 
Діямантовим пругом
Зірка небо подряпала.
Так хоче втекти зі всесвіту
Ця світлосяйна птаха,
Що гайнула з гнізда незмірного,
Де томилася, полоняночка,
А не знала, ой, не знала,
Що ланцюга на шийці мала.

Щоб не втрапила була до дзьобу
Неземним польованцям,
Лебедям срібнолитим
На гладіні мовчання.
 
Старанно читають абетку
Вголос осокорята,
Гойдає руками мертвими
Древній сокір у такт навчання.
А на горі далекій
Мертвяки позбиралися
І жваво ріжуться в карти —
Нудне бо життя цвинтарне!
 
Жабко, заводь свою пісню!
Цвіркуне, ти ж приєднаєшся?
Хай звуками флейт наповнися
Узлісся і навіть гущавина.

А я рушаю додому.
В голові у мене кружляння
Двох лісових голубок.
Ген на овиді опускається
Ковчег дня у небесні води.

Норія часу жаска!
 

Листопад  l920 (Гранада)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, найпоширенішим її різновидом є водочерпалка. Льорка не раз згадує норію у своїх поезіях, див. «Поле» та «Ідилія», але,  що цікаво, щоразу з иншим емоційним навантаженням.

Сокір, він же осокір — чорна тополя.

Кілька слів щодо рими. 

Федеріко Гарсія Льорка. Поле

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Поле
 
Під попелястим небом
Білі дерева.
Вугільно чорніє
Стерня спалена.
На рані заходу
Керва запекла.
А гора бгається
Споловілим папером.
Никне байраками
Курява стежка.
Недвижні затони.
Каламутні джерела.

Сірину червонясту
Дзвоном пронизують череди.
Стара матінка норія,
Відчитавши розарій, завмерла.

Під попелястим небом
Білі дерева.

 
Примітки
Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, наприклад водочерпалка. Цей образ не один раз зустрічається у поета — див. поезії «Діямант» та «Ідилія», — але цікаво, що в цих двох поезіях він несе різне емоційне навантаження.

Розарій (від лат. rosarium — трояндовий сад) — традиційний цикл християнських молитов, які читають, перебираючи спеціяльні чотки, що їх також називають розарієм.

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Росалія де Кастро. Що, серденько, тікаючи від себе...

Що, серденько, тікаючи від себе...
 
Що, серденько, тікаючи від себе,
так нерозумно в инших ти шукаєш?
Якщо в тобі засох фонтан отухи,
то хочеш всі їх бачити зачахлими.
Але так рясно визоріло небо
і стільки квіту на землі духмяного!
Хоча... не ті вони, що ти любила
і що тебе любили, лебедахо.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Це мій дім

Зі збірки «Лиш поки що» (1948–1950)

Це мій дім
 
Поза сумнівами. Це мій дім,
тут я стався, і тут
плекав грандіозні ілюзії.
Це мій дім, загублений в часі.
 
Настає осінь, і він захищає мене,
приходить весна, і він мене засуджує.
У мене мільйони гостей,
що сміються й їдять,
злягаються і сплять,
грають і розмірковують,
мільйони гостей, що нудяться
і потерпають від снищ і нервових зривів.
 
Поза сумнівами. Це мій дім.
Перед ним проходять
усі собаки й дзвіниці.
Але в мій дім ударяють блискавки,
і одного дня вони розколють його надвоє.
 
А тоді — не знаю, де знайду прихисток,
адже усі двері ведуть геть зі світу.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ісаро Андрес Селайета. Щастя

Щастя

Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
 
Куди верстає шляхи-дороги, гаптує стежку щастя моє?
Чого шукає, за чим шукає, за чим глядає щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Озирнулось і глянуло в вічі — присяйбо!
І підморгнуло мені значливо, присяйбо, присяйбо, присяйбо!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Алехандро, Ана Магдалена. Розкажи мені про море, моряче

Розкажи мені про море, моряче

Кажуть, що у морі весною
синявих биків можна стріть —
пронесуться і зникнуть у мить
у злотавім Сонця покої...
Й [Тільки] вихор розтривожить блакить...               [Строго кажучи, ритмічно це слово зайве,  

Кажуть, що у морі весною                                         але якщо проспівати  з ним, це лише 

синявих биків можна стріть.                                      додасть мелодії шарму.]

 
Розкажи про море, моряче.
Розкажи мені,
чи це правда усе.
Бо з вікна я моря
не бачу.
Вітер навіть паху
його не несе.
Розкажи про море, моряче.
Що ти відчуваєш,
коли ти у нім?
Із вікна я моря
не бачу,
із вікна тут моря
не видно зовсім.
 
Ще я чув, моряче, що кажуть,
мов блукає з давніх давен
корабель, якому не важить
геть ніщо, крім співів сирен.
Корабель сміється і плаче,
співи бо солодкі й сумні,
й більш йому нічого не важить...
 
Розкажи про море, моряче.
розкажи про море, моряче, мені.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
 
Текст цієї пісні часто приписують Рафаелеві Альберті, іноді вказуючи, що це вірш зі збірки «Моряк на суходолі» (там його точно немає!). Але на диску співачки Марісоль, на якому 1976 року уперше вийшла ця пісня, як її авторів зазначено лише композитора Мануеля Алехандро (Manuel Alejandro) та його дружину, яка писала під псевдонімом Ана Магдалена (Ana Magdalena). Сам Мануель Алехандро так описує історію появи пісні на своєму офіційному каналі (https://www.youtube.com/watch?v=Xt7zbQ9Dx-E&ab_channel=ManuelAlejandroOficial):

Хуліа Прилуцкі Фарні. Батьківщина

Батьківщина

Ти народився десь. І тайна в тім,

— така, що не змінити й не оскаржити, —

що покохаєш край цей, наче свій,

й він вабитиме, наче сутність власна.
 

Місце, яке так болісно лишити

й де прагнеш оселитися назавжди,

де ґрунт, з якого вийшов у світи,
сильніший за бажання не спинятись,
де мимохіть розтиснеш кулаки
і вклякнеш для жаданого відгалу,
де з гордуванням дивиться блакить,
в якому нетерпимість і відчайність,
де не бувати справжній самоті
й на кожному порозі твій пристанок.
 
Де хочеш ти орати. Й народить.
І вмерти хочеш, отака є батьківщина.
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки 

Хуліа Прилуцкі Фарні народилася в Києві у 1912, кілька дитячих років провела у Саламанці, в Еспанії, а більшу частину життя в Аргентині. Серед друзів її батьків були еспнський письменник і філософ Мігель де Унамуно, аргентинський художник Беніто Кінкела Мартін та аргентинський юрист і політик Альфредо Паласіос.

Хоча цю поезію, як це є традиційним для еспанської мови, римовано асонансами, самі ці асонанси нетрадиційні — вони властиві радше українській ніж еспаномовній поезії, — бо ненаголошені голосні, що слідують за останньою наголошеною, тут здебільшого не збігаються.

Хорхе Люїс Борхес. Гітара

Гітара
 
Я побачив Пампу
з патіо будинку в Буенос-Айресі.
Коли я увійшов, її не було видно.

Вона лежала собі верчика
десь у надрах рвучкої гітари.
Аж раптом випросталася,
щойно правиця стялася зі струнами.
Не знаю, що саме вони прикликали;
мабуть, то був вітер із Півночі,
та я побачив Пампу.
Цілі оберемки неба
над пучечком трави.
Самотній пагорб
зусібіч оточений застиглими відстанями,
а згори все падали й падали
нові і нові ліги.
Я бачив таку простору рівнину,

що Богові не треба було в ній пригинатись,
єдине місце у світі, де він міг прогулятися вільно.
Бачив зморену Пампу,
яку колись жахали люті набіги місцевих племен,
що тепер живуть у непорушному спокої, замирені.

Я бачив усе це одночасно,
поки струни крушилися
у такому, як оцей, хитливому ритмі сарандео.

(І бачив також її,
ту, що пам‘ять про неї оживає у будь-якій музиці.)
Аж поки пристрасна гітара
вибухнула раптовим катаклізмом,
і мене облягла тиша,
і життя стало понуро завмирати.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітки 

Пампа — південноамериканська степова рівнина. Це не власна назва, написання цього слова з великої літери є в цій поезії поетичним засобом.

Патіо — внутрішній дворик.

Ліга — міра довжини, 5,5 км.

Сарандео (есп: zarandeo) — жіноча танцювальна фігура в багатьох аргентинських танцях, коли жінка танцює для чоловіка і красиво розмахує спідницею, показує, яка вона гарна, а він в цей час танцює для неї сапатео (zapateo) — фігури на кшталт чечітки. Про це розповіла мені Ірина Корсак (яка знає, здається, геть усе про аргентинський фольколор, Аргентину і загалом Латинську Америку) — і я їй дуже за це дякую.

Ця поезія являє собою цікавий приклад римованого верлібру (саме верлібру, бо попри її наявність, рима тут не є регулярною, а отже, вірш залишається вільним — vers libre). Рима тут асонансна, при чому, на відміну від типово еспанського асонансу, голосні, що слідують за останнім наголошеним голосним кожного вірша, тут не збігаються (тобто це такий собі чистий асонанс, як його визначає Ігор Качуровський). Рядки римуються десь підряд, десь через один-два, основна рима на А, однак з 7-го рядка від початку з’являється рима на Е, спочатку епізодично, ближче до кінця вона починає домінувати, а в кінці знов активно проявляється рима на А. При чому це римування підтримується і внутрішними асонансами у «сильних долях» віршів цього твору. У перекладі цей ефект зберігся, його базові асонанси — А та І. Подібне римування має поезія Крайобраз Федеріко Гарсії Льорки.