Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Роза подорожанина

Роза подорожанина
 
Зимні тополі в синяві безхмарній
в прозорім тріпотливім напівсні,
мереживний над річкою серпанок
і дві соборні вежі кам’яні.
 
Чоловіки охмурі й сухорляві
і виснажені родами жінки —
обличчя в них тривогами потьмарені,
а мова та ж, що в давнії віки.
 
Криниця висохла, повсюди гамір,
коло таверни бурдюки наповнені,
до річки йде погонич з віслюками.
 
Й дівчата, скликані на казань дзвонами,
з рум’яними від холоду щоками,
з Асторги, із Замори, із Леона!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Три сестри

 Зі збірки «Романсеро нареченої», 1920
Три сестри
 
Плели мережива й мрії
утрьох на літній терасі,
де я випадково побачив вас,
трьох сестер, мов у казці.
 
Проходячи повз, задивився...
І кроків моїх сухий шурхіт
тишу пізнього вечора
луною своєю розрушив.
 
Менша кинула погляд цікавий,
середульша зі сміхом веселим
гляділа, тобі щось говорячи...
Ти втопила очі у плетиво,
 
ніби тобі було байдуже
або чомусь сторопіла.
А відтак підвелася
і мені таємницю розкрила
 
одним довгим-предовгим поглядом...
Аж учинком твоїм заскочені,
розмили шибки відображення
профілю твого точеного,
 
й увесь силует уподібнився
квітці у мрійному сяєві.
Ви були три сестри, як у книжці
із чарівними казками.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Циганська вероніка

Зі збірки «Доля або смерть», 1963
Циганська вероніка
 
Кругляста, духмяна, повільна,
квітка ця дивовижна
розквітає щоразу рясніше
і ховається у насінні.
Як пахне травнем і квітнем
ця млость, вітерцем розвіяна,
це зморє меланхолійне,
ця солодкість і мрійність,
ця загайність святочна!..
Південний мій дзвоне-двіночку!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Українською ця квітка зветься вероніка лікарська, англійською gypsyweed (циганська трава), а еспанською просто verónica, «циганська вероніка», як називає її Херардо Дієго, — то є, вочевидь, одно з народних її найменувань.

Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,
у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Роса Часель. Моряки

 Моряки
 
Луісові й Стенлі
 
Вони живуть, не народжені на землі:
вам їх навіть не роздивитися,
бо ваші погляди, цупкі і сповнені твердости,
падають їм до ніг безпорадним скриком.
 
Вони живуть у рідкому забутті,
чуючи лише материнське серце, що їх гойдає,
пульсацію штилю чи шторму,
мов містерію або спів рідного окола.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Марія Самбрано. Марення безвірного

Марення безвірного
 
Під квіткою гілка;
над квіткою зірка;
під зіркою вітер.
А далі?
Далі — не пам’ятаєш? — просто нічого.
Нічого, затям собі добре,
душенько моя: спи,
засинай у цьому ніщо.
[Якби ж могти... та зануритись...]
   Попіл цього вогню, порожнява
і вода — густа й гірка: піт від крику.
Кров, що несе у собі, у потоці своєму, слово.
І порожній тягар серця мого нерухомого.
Справді немає нічого? Є ніщо.
А ти не пам’ятаєш. [Там була твоя радість.]
   Там, за пам’яттю, у забутті,
слухай подмухи свого дихання.
Вдивляйся у свою зіницю,
у цей пломінь, у його обійми,
у це світло, в цю воду.
   Та ж не можу.
Очі й вуха є вікнами.
Як шукатиму щось, загублений у собі?
Не сягаю нічого.
 
Січень 1950. Готель d’lnghilterra, Рим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Пересохла криниця?

***
 
Пересохла криниця?
Чи, може, вода підземна
без світла з його непевністю
спить і сон їй солодкий сниться?
 
Німує свічада безбарвного
мертвий і живий спокій,
і тануть в забутку глибокім
фата-моргани туману.
 
Безпромінна і чиста вода
снить собі у глибинах,
обійнявши пана єдиного,
у темряві непроглядній.
 
27 травня 2031 р.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. Такий солдат

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)
Такий солдат 

Кажуть мамо що маємо
померти або убити
але ті хто це промовляє
твої убивають діти.

Таким солдатом не стати
солдатом мені
солдатом супроти брата
солдатом ні.

Я вийду супроти гнобителя
й законів мов чорні дими
аби повернулось повітря
аби повернулось повітря
у наші з тобою доми.

Таким я стану солдатом
солдатом таким
пліч о пліч зі своїм братом
солдатом таким.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. Війна

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)
Війна

Раптом повітря
обвалилось, палаючи,
впало, мов шпага, на землю.
О, так,
я пам’ятаю цей гуркіт!

Серед диму і крови
я дивився на стіни
батьківщини
й немов сліпий,
озиравсь навсибіч, 
шукаючи грудей
чи слова, 
будь-чого,
щоб сховати ридання.

Але знайшов тільки смерть,
руїну і смерть попід небом
пустим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)