Сесар Вальєхо. Під тополями

Зі збірки «Чорні герольди» (1918)

Під тополями

Присвячується Хосе Еулохіо Гаррідо

Немов суворі полонені барди,

поснули закривавлені тополі.

Отари віфлеємські хилять голови

до співу трав, мирущий день прощаючи.

Старий вівчар несамохіть здригається

у виду страдництва останніх променів,

в очах його пасхальних бродять зорі

невинні і збиваються в отари.

В погребнім гаморі рілля осиротіла

збігає до уклінної долини;

вільгою осені беруться дзвоники.

Залізні кросна ночі синь заткала,

спасаючись, і пес до неї зносить

виття пастуше із зіницями у савані.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Якщо вам здалося, що у перекладі забагато звуків «р», погляньте на оригінал :) Окрім цього, у ньому багато й інших вельми виразних внутрішніх асонансів, що є характерною рисою еспаномовної поезії.

De «Los heraldos negros» (1918)

Bajo los álamos

Para José Eulogio Garrido

Cual hieráticos bardos prisioneros,

los álamos de sangre se han dormido.

Rumian arias de yerba al sol caído,

las greyes de Belén en los oteros.

El anciano pastor, a los postreros

martirios de la luz, estremecido,

en sus pascuales ojos ha cogido

una casta manada de luceros.

Labrado en orfandad baja al instante

con rumores de entierro, al campo orante;

y se otoñan de sombra las esquilas.

Supervive el azul urdido en hierro,

y en él, amortajadas las pupilas,

traza su aullido pastoral un perro.

Під тополями

Немов святі поети у в'язниці,

заснули кров'ю збризкані тополі.

Отара пагорбами йде поволі,

згасають небеса огненнолиці.

Старий пастух вдивляється у кволі

останні промені — його зіниці

відбили муки світла, і зірниці

спахнули в них, як невтишенні болі.

Сирітства мить закінчується. Мряка

в це погребіння входить, тихе й мляве.

В дзвіночків дзенькіт, як смеркання тьмаве.

Блакить металу все тьмянкіше блима,

і виє пастораль свою собака

з мертвіючими білими очима.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Дмитра Павличка)

Под тополями

Как трубадуры в стенах каземата,

деревья смолкли в роще тополиной,

и зажурчал библейскою долиной

речитатив кочующего стада.

Седой пастух согнулся под овчиной,

завороженный муками заката, —

и две звезды уснули, как ягнята,

в печали глаз, пасхальной и пустынной.

Поет сиротство шелестом погостов,

и колокольчик тает за лугами,

стихая все осеннее, все глуше...

Заткала синева железный остов,

и в ней, тускнея мертвыми зрачками,

хоронит пес пустынный вой пастуший.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)