Дамасо Алонсо. Відпочинок

Із циклу «Маленькі поезії подорожнього»,
збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста», 1921

Відпочинок

Ось і спокій далекого вогнища,

осінній пейзаж, тиха річка.

(О блукальцю з гайною ходою,

відпочинь!

                    А її рука

зітре із твого вбрання

порошнисті сліди дороги).

Він уже ступив на поріг.

І усміхається.

                           Вогнище.

                     Осінь.

           Пейзаж.

Тиха річка.

                                                              

На дзиґарі на стіні кам’яниці

Сонце уже відбило

незворотній час відпочинку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Чумацький шлях

...запряжені у віз, вони течуть дорогою,

несучи в погляді ласкавому і довгому

свою розслабленість меланхолійну.

Люіс Карльос Льопес

Воли течуть дорогою, вози течуть дорогою,

тече-пливе дорогою солоная ріка,

під сонячними брамами перепливає обрії,

під місячними брамами в шафір перетіка.

Ватри пливуть туманами, дими пливуть туманами,

пісні пливуть туманами за обрії в шафір,

блакитними туманностями лягають берегами,

виблискують на брижах кришталинами зір.

Айвазовський І. К. Чумаки на відпочинку, 1885

Хосе Еррера Петере. Увійди до Мадріду

Увійди до Мадріду

Заколотнику, що ж, увійди до Мадріду:

як продав той народ, що тебе вигодовував,

то заходь і шукай своїй ренті віднову —

це єдине, що ти загубив тут, крім стиду.

В тому липні чи снище лихе тобі ввиділось

у повік паленінні під скрегіт зубовний,

чи кривава фантазія ночі грозової

серед чорних химер в маренні хворобливому.

Так заходь, і побач, і почуй, божеволіючи,

досконалий Мадрід, що постав над Кастилією,

як він бореться, як він зростає ув опорі —

це видовище зверхність, мов рану, ятритиме.

Входь же, зраднику, й видом зеленим від сорому

і від злости у землю мадридську зарийся!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Безсоння

Зі збірки «Діти гніву», 1944

Безсоння

Мадрід — місто із понад мільйоном трупів (згідно із останніми статистичними

            даними).

Буває, ворочаючись уночі, підведуся у цьому алькирі, де гнию уже 45 років,

            і довгими годинами дослухаюся до завивань урагану, чи собачого бреху,

            чи м’якого струмування місячного світла.

І довгими годинами вию, наче ураган, і гавкаю розлюченим псом, і струмую,

            мов молоко з гарячого вимені великої жовтої корови.

І довгими годинами питаю, питаю в Бога, чому повільно гниє моя душа,

            чому у цьому місті, у Мадріді, гниє понад мільйон трупів,

            чому мільйони трупів повільно гниють у світі.

Скажи мені, який сад чи город ти збираєшся угноювати нашим мерлом?

Невже боїшся, що тобі повсихають величезні розарії днів чи печальні

            смертельно-білі лілеї твоїх ночей?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Арконада. Пережити

Пережити

Коли ми втомлюємося жити,

чи втомимося ми кохати?

Адже жити й кохати —

для нас те саме;

але усе колись іде на спад,

як життя,

і також як

кохання.

Сумним є не остаточне спадання,

зрештою, смерть

виправляє усі помилки;

сумно пережити

власні почуття:

що станеться тоді

із моєю надзвичайною

жагою кохання?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Арконада. Мадригал

Мадригал

Яйцем

курки-хмарини

котиться небом

місяць.

Йому пощастило

впасти

просто у воду

фонтану.

І тепер

у ночі цій парковій

він наче червона зіниця,

яка на нас дивиться...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Арконада. Самота

Самота

Стільки люду.

Сміх. Голоси...

Про що вони всі говорять?

А втім, немає різниці...

Стільки сонця.

Веселі обличчя.

А я відчуваю лиш тугу

безмірну.

Іду центром міста

без напрямку і без цілі.

Навіщо я тут?

Ці люди

такі подібні й такі відмінні.

І саме це мені болить найбільше.

Тут немає тієї жінки,

яку б я міг

    Покохати...

                      Самота.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Арконада. Прокляття старим вулицям

Прокляття старим вулицям

Брудне життя. Пересохле русло.

Стільки століть тут промчали,

галопуючи до музеїв.

Навіщо намотувати клубки плачливих ностальгій

за віддаленостями, спочилими у вічних ночах.

Не є добре носити нове убрання

просоченим історією і часом.

Неспішність.

                      Поважність.

                                           Мистецтво —

то бешкетна дитина.

                                    У палаці герцогині

                                    учора обладнали гараж.

Пігмейські будинки зниклої тепер раси

із мантією чорної патини.

Скільки заходів сонця помалювало ці балкони.

В альбомі майдану підпишемо протест

у рубриці прогресу.

Історія.

            Архітектура.

Ніч: поети приходять на водопій.

                                    Друкарко авіакомпанії,

                                    ходімо з нами до сінематографу.

Легенда.

            Минуле.

                        Спогади. Прокляття старим вулицям.

                                    Сеньйор Марінетті:

                                    Віват хмарочосам!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Філіппо Томмазо Марінетті — італійський письменник-футурист, автор маніфесту італійського футуризму, опублікованого 20 лютого 1909 року в паризькій газеті «Фіґаро»

Люіс Сернуда. Андалусієць

Андалусієць

Тінь, зіткана зі світла,

що відштовхує м’яко,

тихий сніг полум’яний —

андалусієць.

Загадковість подібності,

різність до відзеркалення

і кохання з ненавистю —

андалусієць.

О мій братику милий,

ти — господнє творіння,

й Він один розуміє

андалусійця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)