Пабльо Неруда. Ода шкарпеткам

Зі збірки «Нові оди звичним речам», 1955

Ода шкарпеткам

Мара Морі

принесла мені пару шкарпеток,

сплетених її власними пастушими руками,

дві шкарпетки, м’якенькі, мов зайці.

Я убгав у них ноги,

мов у два чохли,

зіткані з сутіні й овечої вовни.

Несамовиті шкарпетки,

мої ноги були двома шерстяними рибинами,

двома довгими акулами

ультрамаринового кольору,

перевитими золотими косицями,

двома гігантськими чорними птахами,

двома гарматами;

ось як було вшановано мої ноги

цими небесними шкарпетками.

Вони були такі прекрасні, що спершу

мої ноги здалися мені геть недоречними,

мов двоє стариганів-пожежників,

недостойних цього вишитого вогню,

цих сяйних шкарпеток.

Але я відкинув гостру спокусу

тримати їх, як школярі

тримають огняниць,

як учені бережуть

священні документи,

я оперся потужному імпульсові посадити їх

до золотої клітки й давати їм щодня

канаркове насіння і м’якуш рожевої дині.

Як першовідкривачі, що полюють

у сельві рідкісних зелених оленів,

і насаджують їх на вертел, і їдять із каяттям,

я простяг ноги і взув

ці прекрасні шкарпетки, а потім чоботи.

І ось мораль моєї Оди:

Двічі красою є краса

і удвічі добрим є добре,

коли йдеться про пару вовняних шкарпеток

узимку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В одному з діалогів, що увійшли до книжки журналіста  Брауліо Перальта «Поет і його земля» (Braulio Peralta, «El poeta y su tierra»), видатний мексиканський поет Octavio Paz сказав про цей вірш Неруди: «це один з найпрекрасніших і найкумедніших читаних мною віршів» («es uno de los poemas más bellos y divertidos que he leído»).

Пабльо Неруда. Поетичне мистецтво

Зі збірки «Місце проживання — Земля», 1925–1931

Поетичне мистецтво

Між темрявою і простором, між спорядженням і дівами

із посагом у вигляді самотнього серця й згубних мрій,

миттєво зблідлий, зі змарнілим видом

та битвою шаленіючого вдівця за кожен день життя,

о, за кожним невидимим ковтком води, який випиваю кволо,

і кожним звуком, який чую, тремтячи,

відчуваю ту саму нетутешню жагу, вкриваюсь холодним потом,

переживаю народження слуху, маюсь неясним передчуттям,

ніби приходу злодіїв чи привидів,

й у шкаралупі великого непорушного простору,

мов принижений лакей, мов захриплий дзвін,

мов старе люстро, мов запах самотнього будинку,

мешканці якого приходять уночі, завжди нетверезі,

де стоїть дух кинутого на підлогу вбрання і немає квітів,

— а можливо в інший, іще менш меланхолійний спосіб, —

проте, насправді, завжди знагла, і цей вітер, що вдаряється мені у груди,

і ночі безкінечної сутности, що опускаються на мою спальню,

і шум жертовно палаючого дня

меланхолійно просять того пророчого, що є в мені,

і шквал речей, які кличуть безодвітно,

і безнастанний рух, і нерозбірливе ім’я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Таким є моє життя

Зі збірки «Героїчна пісня», 1960

Таким є моє життя

Мої обов’язки йдуть обруч з моїм співом:

Існую й не існую: так судилося.

Я не існую, як страждання кожне

не є моїм і я не поруч з тими

хто у біді; не можу не належати

усім пригнобленим, усім німим,

моя поезія є кантою й покарою,

бо для народ я співаю, з нього вийшовши,

Належиш темряві! — мені говорять.

Нехай і так, але ж іду до світла.

Я є людиною гріхів та хлібу.

Серед життя: жінок, чоловіків

мене шукайте, а не серед книг, —

вони мене вчать висоти й безмірности.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Страчений на палі

Зі збірки «Уселюдська пісня», 1950

Страчений на палі

Та Кауполікан пішов на тортури.

Простромлений катувальним списом,

він увійшов у повільну смерть дерев.

Арауко спинила свою зелену атаку,

мороз перебіг його тінявою шкірою,

він занурився головою у землю

і застиг ув останній судомі.

Він спочив у смерті, цей токі.

З табору розкотилися ляскіт заліза

та чужоземний регіт,

і лише ніч пульсувала

між ним і траурними лісами.

Це був не біль, але гострий укус

у розверстих надрах вулкана,

химерна мрія лісу, дерево,

що спливало кров’ю.

У надра моєї батьківщини

увійшло вістря вбивства

і зранило священні землі.

Палаюча кров

цянула з німоти в німоту

і стікала долі,

туди, де насіння

чекало на прихід весни.

Ця кров сочилася вглиб.

Зрошувала коріння.

Окропляла мертвих.

Линула назустріч прийдешнім народженням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Вступ

Зі збірки «Море та дзвони» (1971–1973)

Вступ

Година по годині — то ще не день,

біль за болем:

час не вкривається зморшками, не старіється:

море, море говорить,

безнастанно,

земля, говорить земля:

людина чекає.

І лише її дзвін

тут, поміж иншими

зберігаючи у своїй порожняві

невблаганну тишу,

яка розтинається, коли він здіймає

своє металеве бовкало, хвиля за хвилею.

Зі стількох речей,

що їх мав, обходячи світ навколішках,

тут, оголений,

вже не маю нічого,

окрім цього шкарубкого полудня моря

і цього дзвону.

Його голос дали мені задля терпіння,

а його попередження  — аби мене втримати.

І це відбувається із цілим світом:

простір триває і розширюється.

І море живе.

І дзвони існують.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Глава 27 (Адже я, класик власного арауканства...)

Зі збірки «Елегія», 1974

Глава 27

Адже я, класик свого арауканства,

кастилець словом, свідок

Ель Греко та його злиденної родини,

я, син Аполлінера чи Петрарки,

а також птах Василя Блаженного,

який живе посеред блазенських бань,

цих штучних редьок і цибулин

з візантійського городу, посеред

геометричного ладу іконописних видінь,

я, який є тобою, обіймаю цей спадок

і це небесне надбання;

я і ти, що живемо у межах

стародавнього світу й нових світів,

меланхолійно долучаємося

до злиття протилежних вітрів,

до єдности часу у його поступі.

Життя — то простір у русі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. LXXXVIII. Вертає березень...

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

LXXXVIII

Вертає березень...

Вертає березень з іще неявним світлом,

і небом плинуть величезні риби,

гуснуть незримі випари землі, і речі

одна за одною спадають в безгоміння.

В цій атмосферній кульмінації блукання
ти згодила, на щастя, море й пломінь
із сірим курсом корабля зимового
та пристрасними формами гітари.

Кохання, ружа в бризках піни й солі

від забавок сирен, вогонь танцюючий,

що кров пробуджує у глинищах безсоння,

аби у небесах згасали хвилі

і забувало море своїх левів,

а світ, здійнявшись, опадав безсило у темні ятері.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Поезія 4

Зі збірки «Двадцять поезій про кохання і одна пісня відчаю», 1924

Поезія 4

Це — ранок, наповнений буревієм,

у самому серці літа.

Білими хустками прощань летять хмари,

і старезні руки вітру машуть і машуть ними у височині.

Незліченне серце вітру

б’ється у нашому закоханому безгомінні.

Воно гуде між дерев, мов божественний оркестр,

мов довгий язик, що бринить війнами і співами.

Стрімкий вітер, що уносить вкрадене листя

і зносить пульсуючі стріли птахів.

Він здіймає та опускає їх невагомою субстанцією,

косими вогнями, хвилями без піни.

І вони вибухають і опадають зливою цілунків,

і б’ються у браму літнього вітру.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо де Рока. Спів старезного чолов’яги (уривок)

Пабльо де Рока

Зі збірки «Спів старезного чолов’яги та інші поезії»

Спів старезного чолов’яги

(уривок)

Живу спогадами, вигодовуюсь спогадами,

спогади мене оточують, і, повертаючись до величезної самотности юности,

тато й дідусь, батько незліченних родин, я роз’ятрюю сумніви і докори сумління,

і крижаний попіл примножує безпросвітність і відчай,

у якому усі — мертві між мертвими,

і навіть найкоханіша з жінок, вони віддаються луною громів і героїв у могилі,

виритій універсальним знаряддям, або немов завивають.

У яких лісах гвинтівок заховаємось від цих власних шкур, палаючи?

Бо це жахливо — триматися самих себе, коли так робили ми усі,

            цього хотіли ми усі, це могли усі і нам ламалися руки,

            руки й зуби, що гризли залізо вогнем;

і нині — який жахливий перехід від буденности до безкінечности, труна

            за труною,

що скидає нас, наче скелі або коней, униз з цього світу,

і ми йдемо зі сторонніми крок за кроком і скік за скоком, міряючи

            всезагальну трощу і спадання,

потай підраховуючи,

і звідси, зрештою, розважлива ощадливість — поразка глибокої старости;

пляшки залишаються пустими, черевики — зношеними,

а найлюбіші друзі зникають, ідуть у нікуди, як наш старий час, епоха

і ти, Вінет, колосальна і непохитна.

Усі речі переслідують мене із лютим гавкотом,

немов похоронна процесія, кусаючи поґребову катастрофу світу,

            наче загальнонаціональний похорон віків,

і я іду пішки, мертвий.

Безмежно втомлений, розчарований, повний помилок,

із чітким відчуттям, що я схибив у здійсненні,

           злегковажив, чи кинув на півдорозі, чи не зупинився перед утіленням долі

у марноті існування на його великому ламаному шляху;

я розумію лідерів і захоплююся ними,

але я — координатор усесвітнього занепаду, самогубець, що поставив

          власну долю на карту

самовираження, і виграв, втративши право її втратити,

людина, що розтрощує свою епоху і, вигладжуючи її, надає їй вищого рівня та впорядкованости,

а сама залишається в уламках і в очікуванні;

пішовши на спочинок, боєць та кам’яний символ,

уже прагну старого провінційного майдану

і бесіди із птахами, неспішних прогулянок і дрімоти на вечірній зорі

           десь за межами міста.

Дощить, дощить, дощить,

нехай ніколи не спиняється цей дощ, нехай іде завжди і цей несамовитий ураган,

            яким я є цілковито, об’єднається

із народною ураганною вдачею!

Подібно до залізничного вокзалу,

моє життя тепер сповнене прощань та відсутности, велика гнівна сльоза

проливає час із мріями та сумними орлами;

на літературу спадає вечір, і ми не зробили того, що могли,

коли робили зі своїми шкурами те, що хотіли.

Авантурник незвіданих океанів,

першовідкривач, конкістадор, правитель народів і засновник 

            міст-восьминогів, ніби розчарований капітан,

що згадує омріяне як помилкове й огидне чи замінює шпаги віршами

у божественному знущанні словника, він віддав зламаний клинок співу

            мертвому мрійникові, який животіє всередині усесвітніх грудей,

            трупові проводиря народів, із маршальським жезлом,

зламаний, тамуючи безсилу ярість.

«П‘яниця, чудовисько, розпусник та іконоборець»,

мов евріпідів циклоп, що жадав і вмирав від кохання, осипаючи

            кохану ураганом цілунків,

тепер уже не більше ніж ранений лев, якого роздирають кондори.

Я — немічний уламок «вбитої  Республіки»,

і національній біль є моїм власним болем, він просвердлює мої слова,

            терзає мене,

так ніби усі голодні діти Чилі були моїми рідними;

трагічне й діонісійське зазнають трощі у цьому величезному жмуті бентежної почуттєвости,

            і напад агонії

розбиває голову о мури, запалені навзахідним сонцем,

забуті сурми, розбиті пляшки, вицвілі прапори, закривавлені

            тортурами низькооплачуваної праці;

я слухаю, як сичить смерть зісподу світу,

мов зміїне кубло, мов націлені в голову

рушниці, мов

Бог, якого ніколи не існувало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Вінет — Вінет де Рока, дружина поета і також поетка (див. світлини в кінці цього допису).