 |
| Пабльо де Рока |
Спів старезного
чолов’яги
(уривок)
Живу спогадами, вигодовуюсь спогадами,
спогади мене оточують, і, повертаючись до величезної
самотности юности,
тато й дідусь, батько незліченних родин, я роз’ятрюю сумніви
і докори сумління,
і крижаний попіл примножує безпросвітність і відчай,
у якому усі — мертві між мертвими,
і навіть найкоханіша з жінок, вони віддаються луною громів і
героїв у могилі,
виритій універсальним знаряддям, або немов завивають.
У яких лісах гвинтівок заховаємось від цих власних шкур, палаючи?
Бо це жахливо — триматися самих себе, коли так робили ми
усі,
цього
хотіли ми усі, це могли усі і нам ламалися руки,
руки й
зуби, що гризли залізо вогнем;
і нині — який жахливий перехід від буденности до
безкінечности, труна
за труною,
що скидає нас, наче скелі або коней, униз з цього світу,
і ми йдемо зі сторонніми крок за кроком і скік за скоком,
міряючи
всезагальну
трощу і спадання,
потай підраховуючи,
і звідси, зрештою, розважлива ощадливість — поразка глибокої
старости;
пляшки залишаються пустими, черевики — зношеними,
а найлюбіші друзі зникають, ідуть у нікуди, як наш старий
час, епоха
і ти, Вінет, колосальна і непохитна.
Усі речі переслідують мене із лютим гавкотом,
немов похоронна процесія, кусаючи поґребову катастрофу
світу,
наче
загальнонаціональний похорон віків,
і я іду пішки, мертвий.
Безмежно втомлений, розчарований, повний помилок,
із чітким відчуттям, що я схибив у здійсненні,
злегковажив, чи кинув на півдорозі, чи не зупинився перед утіленням долі
у марноті існування на його великому ламаному шляху;
я розумію лідерів і захоплююся ними,
але я — координатор усесвітнього занепаду, самогубець, що
поставив
власну долю
на карту
самовираження, і виграв, втративши право її втратити,
людина, що розтрощує свою епоху і, вигладжуючи її, надає їй
вищого рівня та впорядкованости,
а сама залишається в уламках і в очікуванні;
пішовши на спочинок, боєць та кам’яний символ,
уже прагну старого провінційного майдану
і бесіди із птахами, неспішних прогулянок і дрімоти на
вечірній зорі
десь за
межами міста.
Дощить, дощить, дощить,
нехай ніколи не спиняється цей дощ, нехай іде завжди і цей
несамовитий ураган,
яким я є
цілковито, об’єднається
із народною ураганною вдачею!
Подібно до залізничного вокзалу,
моє життя тепер сповнене прощань та відсутности, велика
гнівна сльоза
проливає час із мріями та сумними орлами;
на літературу спадає вечір, і ми не зробили того, що могли,
коли робили зі своїми шкурами те, що хотіли.
Авантурник незвіданих океанів,
першовідкривач, конкістадор, правитель народів і
засновник
міст-восьминогів,
ніби розчарований капітан,
що згадує омріяне як помилкове й огидне чи замінює шпаги
віршами
у божественному знущанні словника, він віддав зламаний
клинок співу
мертвому
мрійникові, який животіє всередині усесвітніх грудей,
трупові
проводиря народів, із маршальським жезлом,
зламаний, тамуючи безсилу ярість.
«П‘яниця, чудовисько, розпусник та іконоборець»,
мов евріпідів циклоп, що жадав і вмирав від кохання,
осипаючи
кохану ураганом
цілунків,
тепер уже не більше ніж ранений лев, якого роздирають
кондори.
Я — немічний уламок «вбитої
Республіки»,
і національній біль є моїм власним болем, він просвердлює
мої слова,
терзає
мене,
так ніби усі голодні діти Чилі були моїми рідними;
трагічне й діонісійське зазнають трощі у цьому величезному
жмуті бентежної почуттєвости,
і напад
агонії
розбиває голову о мури, запалені навзахідним сонцем,
забуті сурми, розбиті пляшки, вицвілі прапори, закривавлені
тортурами
низькооплачуваної праці;
я слухаю, як сичить смерть зісподу світу,
мов зміїне кубло, мов націлені в голову
рушниці, мов
Бог, якого ніколи не існувало.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка. Вінет — Вінет де Рока, дружина поета і також поетка (див. світлини в кінці цього допису).
Примітка. Вінет — Вінет де Рока, дружина поета і також поетка (див. світлини в кінці цього допису).
De «Canto del
macho anciano y otros poemas»
Canto del macho anciano (fragmento)
Viviendo
del recuerdo, amamantándome
del
recuerdo, el recuerdo me envuelve y al retornar a la gran soledad de
la adolescencia,
padre y
abuelo, padre de innumerables familias,
rasguño
los rescoldos, y la ceniza helada agranda la desesperación
en la
que todos están muertos entre muertos,
y la
más amada de las mujeres, retumba en la tumba de truenos y héroes
labrada
con palancas universales o como bramando.
¿En qué
bosques de fusiles nos esconderemos de aquestos pellejos ardiendo?
porque
es terrible el seguirse a sí mismo cuando lo hicimos todo,
lo quisimos todo, lo pudimos todo y
se nos quebraron las manos,
las manos y los dientes mordiendo
hierro con fuego;
y ahora
como se desciende terriblemente de lo cuotidiano a lo infinito, ataúd
por ataúd,
desbarrancándonos
como peñascos o como caballos mundo abajo,
vamos
con extraños, paso a paso y tranco a tranco midiendo el derrumbamiento
general,
calculándolo,
a la sordina,
y de
ahí entonces la prudencia que es la derrota de la ancianidad; vacías restan
las botellas,
gastados
los zapatos y desaparecidos los amigos más queridos, nuestro viejo
tiempo, la época
y tú,
Winétt, colosal e inexorable.
Todas
las cosas van siguiendo mis pisadas, ladrando desesperadamente,
como un
acompañamiento fúnebre, mordiendo el siniestro funeral del mundo,
como el entierro nacional
de las
edades, y yo voy muerto andando.
Infinitamente
cansado, desengañado, errado,
con la
sensación categórica de haberme equivocado en lo ejecutado o
desperdiciado o abandonado o atropellado al
avatar del destino
en la
inutilidad de existir y su gran carrera despedazada;
comprendo
y admiro a los líderes,
pero
soy el coordinador de la angustia del universo, el suicida que apostó su
destino a la baraja
de la
expresionalidad y lo ganó perdiendo el derecho a perderlo,
el
hombre que rompe su época y arrasándola, le da categoría y régimen,
pero
queda hecho pedazos y a la expectativa;
rompiente
de jubilaciones, ariete y símbolo de piedra,
anhelo
ya la antigua plaza de provincia
y la
discusión con los pájaros, el vagabundaje y la retreta apolillada en los
extramuros.
Está
lloviendo, está lloviendo, está lloviendo,
¡ojalá
siempre esté lloviendo, esté lloviendo siempre y el vendaval desenfrenado
que yo soy íntegro, se asocie
a la
personalidad popular del huracán!
mi
situación está poblada de adioses y de ausencia, una gran lágrima enfurecida
derrama
tiempo con sueños y águilas tristes;
cae la
tarde en la literatura y no hicimos lo que pudimos,
cuando
hicimos lo que quisimos con nuestro pellejo.
El
aventurero de los océanos deshabitados,
el
descubridor, el conquistador, el gobernador de naciones y el fundador de
ciudades tentaculares, como un gran
capitán frustrado,
rememorando
lo soñado como errado y vil o trocando en el escarnio
celestial
del vocabulario espadas por poemas, entregó la cuchilla rota del canto
al soñador que arrastraría adentro
del pecho universal muerto,
el cadáver de un conductor de
pueblos, con su bastón de mariscal
tronchado
y echando llamas.
El «borracho, bestial, lascivo e
iconoclasta»
como el
cíclope de Eurípides, queriendo y muriendo de amor, arrasándola
a la amada en temporal de besos,
es ya
nada ahora más que un león herido y mordido de cóndores.
Caduco
en «la República
asesinada»
y como
el dolor nacional es mío, el dolor popular me horada la palabra,
desgarrándome,
como si
todos los niños hambrientos de Chile fueran mis parientes;
el
trágico y el dionisíaco naufragan en este enorme atado de lujuria en angustia,
y la acometida agonal
se
estrella la cabeza en las murallas enarboladas de sol caído,
trompetas
botadas, botellas quebradas, banderas ajadas, ensangrentadas por el
martirio del trabajo mal pagado;
escucho
la muerte roncando por debajo del mundo
a la
manera de las culebras, a la manera de las escopetas apuntándonos a la
cabeza, a la manera
de
Dios, que no existió nunca.
 |
| Пабльо де Рока з дружиною Вінет і сином Карльосом, також поетом |
Послухати в
оригіналі:
те саме на ютюбі:
Немає коментарів:
Дописати коментар