Карльос Сабат Еркасті. Радість моря

Радість моря

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Пружні від солі вітри мчать, танцюють, стрибають!

Розпростерши крила, налітають на величезні божевільні водяні маси!

Гойдаються сп’янілі хвилі.

У підніжжя зелених бурунів білі смуги піни оперезують чорні скелі!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Мисливські роги вітру

наповнюють мушлі суворих островів

довгими потужними співами!

О захват музики, дика сила,

пристрасні вигуки, напружені акорди

несамовитих поривів вітру і солі!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Це космічний час,

буйний час Океану!

Чорна легеня

видуває урагани, забарвлені у темні величні кольори.

Вогняними руками сонце відкриває у хмарах

величезні лазурові брами.

Вітер згинає щогли

і примушує кілі і прови кричати

гарячими смолистими голосами.

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Серед пульсуючого сум’яття вод,

серед п’яних хвиль і шалених вітрів,

перед похмурістю скель і гіркотою островів

моє серце на кораблі танцює

під грандіозну музику нестримних пристрастей!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Хвиля вдаряється у перепони!

Вітер налітає на перепони!

Ураган і море б’ються із перепонами!

О надпорив, божевілля, лихоманка, судома, марення!

Скелі розколюються і обвалюються!

Стрімчаки переламуються із оглушливим гуркотом!

Свищуть простягнуті угору руки світлокидів, поцятковані сіллю.

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Мої очі горять від захвату!

Просочений гірко-солоною піною,

я лечу на прові, зануреній у небезпеку!

Вітри усе стрімкіші, усе несамовитіші.

Хвилі здіймаються, сп’янілі від божевільного захвату.

Ревуть гіркі надра океану.

О свобода,

прекрасна свобода,

животрепетна, божевільна, гарячкова, трагічна,

безмежна радість свобідної сили!

Серце моє! — Дивись!

Хвиля вдаряється у перепони!

Вітер налітає на перепони!

Ураган і море б’ються із перепонами!

Серце моє, танцюй.

Плач і кричи, смійся й співай!

Я чекаю на мить жахливого і прекрасного зіткнення,

що розтрощить ці старі дошки.

О!

Коли моє біле тіло, величезне і сяюче,

порине у велетенські хвилі і помчить до божественного берега

назустріч несподіваності найвищої долі!

Хвиля вдаряється у перепони!

Радість моря!

Радість моря!

Радість моря!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Нікомедес Санта Крус. Чорні ритми Перу

Чорні ритми Перу

Донові Порфіріо Васкесові А.

Ритми рабства закутого,

супроти туги відчайної,

у такт ланцюговому брязканню,

чорні ритми Перу.

Мою бабусю із Африки,

привезли, убрану у мушлі,

у корабельному трюмі

на каравелі еспанській.

І тавро залізом гарячим

поставили — хрест непозбутний,

ніколи цього не забути!

Удари чорних долоней

перетворювали її болі

у ритми рабства закутого.

За монету, дешевше худоби,

її продали у Лімі

на асьєнду «Бланка моліна»,

де вона працювала у полі

із земляками з Анголи.

Отримували за плату

москітів, що кров їм ссали,

на голій землі спати мали,

і не було кому втамувати

їхню тугу відчайну.

На цукрових плантаціях

народився сумний сокавон;

біля пресів для рому

негри в санью свій гнів виливали.

Й чорну шкіру їм габарювали

мачете, тростину рубаючи.

А кени в руках індіанців

і негритянські «тамбори»

виспівували сумну долю

у такт ланцюговому брязканню.

Старі негри померли,

та у шурхотінні тростини

іще чути віддалеки

паналівіо і самакуеку.

Іще чути гулянь і співів

їхньої юності луни —

як з Каньєте до Томбукту,

із Чанкаю до Мозамбіку

сягали світлими відзвуками

чорні ритми Перу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Сокавон і санья — афроперуанські співи, кена — індіанська флейта, «тамбор» (tambor) — «барабан» еспанською; самакуека та паналівіо — афроперуанські танці колоніальних часів.

Каньєте та Чанкай — території в Перу, Томбукту та Мозамбік — регіон і держава в Африці.
Рабство в Перу було скасовано у 1854 році.
Докладніше про особливу форму цього вірша, що є традиційною для Перу, розповідається у кінці цього допису.

Леопольдо Лугонес. Підступний місяць

Підступний місяць

Із оманливим виглядом

Знеможеного кохання

Наливає своїм золотом інтригу

і око котяче.

Поети, його невинність

Не вашого ладу;

Не намагайтеся наслідувати

Простоту його целібату.

Солодкий Шекспір співає

Із розважливістю інфанти;

А конче, як душею наближується

До Джульєтти бездольної,

Swear not by the moon, — мовить:

«Не присягайтеся місяцем»...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Поезія міграції

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Поезія міграції

На щастя

у механіці відмін року

існує прекрасний час

коли відчуваємо потребу відлетіти

блакиттю певних понеділків

і таке із нами трапляється мабуть тому

що нам починають мерзнути кістки

і сумувати за теплом кращих весен

чи тому що надто нестерпним стає тиск

нашого вкоріненого потягу до повітря

нас бо створено для мандрів

а не для обов’язків забуття.

Чи тому що ми легкі

і земля однаково обертатиметься

чи тому що ми насправді ніколи не поверталися з нашого першого екзилу

тож нам не бракує бажання знову наїстися ожини

сідати на сумні гаргуйлі осені

чи ховатися під кольоровою зливою

травневих вітражів.

Бо саме задля цього ми є іграшками у руках долі

попри те що маємо сяйні і плинні очі

та пам’ять архіпресвитерів

і завжди літаємо зграєю

аби печаль не привела нас до війни

і ми відтак не поширили її на все і вся

без чого неможливі переміни.

Бо коли ми знаходимо обважніле дерево посеред літа

будучи самотніми

нам не з’їсти більше одного плода

але коли надлітаємо зграєю та у лагоді

жодна гілка не залишається невідвіданою

ані навіть спогад про неї.

У цьому дивному вирію панує вид

а не особень-одноденка

і жоден з нас сам по собі не творить літа

але уся міграція разом творить його і визначає.

Це як сказати що у мандри вдаряються від самотности

а не через розуміння звичаю речей

аби пристрасно сперечатися зі своїм часом

та мимохідь заперечувати наш внутрішній устрій

і те що зветься свободою.

Ми любимо реальність не за її зливи чи сонця

і не за ясність її дивовижної мови

але за лагідність її доріг

попри те що часто на зворотному шляху

вона не доносить нас до тих місць звідки ми відлітали

через властивості нашого єства

спантеличеного природою.

Оскільки компаси нашої юності не такі

як компаси потомних часів

чи найнепевніший календар нашого серця

і оскільки варто відкрити існування

для погляду невсипущих грудневих зорь

і дрібної шкоди від помилок наших товаришів

та хоча ми усе ще не знаємо коли повернемось

однак знаємо напевне що реальність завжди буде багатшою

за незбагненну мапу нашої власної ностальгії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Лист молодого філософа батькові

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Лист молодого філософа батькові

Колись ми побесідуємо із тобою

про небо та його метафори мокрого пороху,

про послід духу, якого шукаємо по містах,

обложених весною,

а ще про те, що наша молодість

десь забарилася на своїх магічних шляхах без вороття.

Правда у тому, що море утримує нас багато років

і примушує слухати у своїх мушлях

жахливе лихослів’я забуття.

І не було нам сенсу затикати собі вуха воском

із таким бентежним сум’яттям усередині себе.

Ми не були щасливі,

бо у жодному із розставань,

які були остаточними, хоча ми того не бажали,

нам не вдалося вимовити це ніжне слово,

яке дозволило би уникнути довічної самотності

тим, кого уже не побачимо,

ба навіть і нам самим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Молоде воїнство

Молоде воїнство

Інкська принцесо! Двір твій зник за обрієм!

Болю імперського зерно — твій символ місячний —

вкарбовано у бронзу твого профілю,

мов невідомого кинджалу грізне вістря.

Інкська принцесо! В жилах смертний попіл

твоїх ненавистей задавнених ятриться,

колись у пурпурі світання дня нового

ти віднайдеш свій сад імператриці!

Ти йдеш! Містами, горами і пляжами,

в гіркім мовчанні чи сльозах, і старієшся,

й випльовують твій біль древні жебрачки!

В військовім таборі твоєї помсти

стріли гострять сонми Мовчань, і сонми

Снів осідлали пум, і злоба яскрить з пащ!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Цей сонет було опубліковано 1917 року в періодичному виданні «Cultura Infantil» м. Трухільйо; він не входить до складених Сесаром Вальєхо поетичних збірок.

Віолета Парра. Рун-Рун на північ рушив

Рун-Рун на північ рушив

На автівці забуття

вирішив рушати,

не спитавши про погоду:

раптом дощ чи град.

Рун-Рун вирушив на північ,

коли його ждати?

Вернеться на роковини

самотини нашої.

Листа по трьох днях маю

із буквами кораловими,

що його мандрівка

дуже затяглась,

до Антофагасти

він чомусь зібравсь,

але його намір

випадок зірвав.

Ай, бідна, бідна я!

Разом з купою людей

надовго він застряг,

а виною тому став

останній ураган,

зруйнував великий міст

близ міста Вайенар,

мусить хрест свій донести

Рун-Рун, як Бог дав.

Відтак Рун-Рун приїхав

аж у Тамаргуаль,

там на камінь всівся

і взявся міркувать:

«а чи це, чи інше»,

«ніколи», «так чи так»,

«життя завжди брехливе»,

«у смерті правота».

Ай, бідна, бідна я!

Так і сталось, що бесаги

він свої підняв,

мабуть, спогади дістав

і папір дістав;

ані горе, ані сміх,

ні співчуття, ні сум,

ні образу, ані жовч,

ні звільнення жагу —

пустий, немов пустеля

у найжаркіший час,

Рун-Рун свій лист відправив,

і то в останній раз.

Рун-рун на північ рушив,

полишивши мене

на півдні, а між нами

провалля неживе.

Ай, бідна, бідна я!

Падають календаря

на колію листки,

день за днем їх розтинають

потяги швидкі.

З кожним потягом нові

в місяці хмарки

і все довше колія,

майбутнє все гіркіш.

Рун-Рун на північ рушив,

і хто би раду дав

на те, що він кохання

і серце розіп’яв,

чоло моє стражденне

зневагою вінчав,

залишив жовч і оцет,

життя прицвяхував.

Ай, бідна, бідна я!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітка. На написання цієї пісні, як і пісні «Gracias a la vida», Віолету Парру надихнуло її останнє кохання — до швейцарця Жильбера Фаврe, який приїхав до Чилі з археологічною експедицією. Пара була разом 4 роки, два з них прожила у Швейцарії, потім повернулася до Чилі і тут Жильбер назавжди покинув Віолету, що була на 9 років старшою від нього, та поїхав до Болівії, де згодом закохався у красиву молоду жінку й одружився. Через рік Віолета вкоротила собі життя.

Віолета Парра. Дякую життю

Дякую життю

Дякую життю за щедрість його дару;

за провідні зорі, що вчасно відкриваю,

від білого чорне із ними розрізняю,

і небеса глибокі в темряві безкраїй,

й серед перехожих — одного, жаданого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за мій слух, до всього в цьому світі спраглий,

що чує дні і ночі, свірок і канарок,

молоти й турбіни, собак і урагани

і душевну ніжність у голосі коханого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за почуті вперше звуки мови давні,

за слова, якими мислю й промовляю:

мамо, друже, брате — й світло, що осяює

шлях душі, з якої я любов черпаю.

Дякую життю за щедрість його дару;

за ніг моїх здорожених крок безперестанний;

ними я ходила селами й містами,

пляжами, пустелями, горами й полями,

і твоєю вулицею, і твоїм пристанням.

Дякую життю за щедрість його дару;

за серце, спроможне зростати через радість

від позору в майбутнє, сповнене гуманності,

від погляду на добре, так далеке від поганого,

вдивляючись в очей твоїх прозору ясність.

Дякую життю за щедрість його дару;

за сміх щиросердий і гірке ридання,

якими я на щастя і горе відзиваюся,

за струмки, які у голос мій зливалися,

за народну пісню, у якій зростала,

і за спів життя, яким сама я стала.

Дякую життю за щедрість його дару.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Ця натхнена чилійським фольклором пісня, яку критики і слухачі називають справжнім гуманістичним гімном, вважається одним з найбільш важливих пісенних еспаномовних пісенних творів. Віолета Парра написала її наприкінці життя і включила до альбому «Las últimas composiciones» («Останні композиції») (1966), відмінного від решти її творчості, — він вирізняється такою драматичною інтенсивністю почуттів, що сприймається як власна епітафія авторки.

Сама Віолета Парра так говорила про пісні з цього альбому: «Я вважаю, що найкрасивішими, найбільш зрілими піснями (перепрошую, що називаю красивими власні пісні, проте ви самі знаєте — я уаса [huasa — чил.: селючка] і простосердо кажу так, як відчуваю) є «Gracias a la Vida», «Volver a los 17» та «Run Run se fue pa'l Norte».

Кількість виконань цієї пісні незліченна. Лише у Вікіпедії їх наведено біля п’яти десятків.

Віолета Парра. Повернутися у 17

Повернутися у 17

Повернутися у сімнадцять,

проживши ціле століття,

це немов розбирати символи,

зовсім на них не знаючись,

знову раптово стати,

наче мить, перебіжним

і, мов перед Богом дитина,

знов глибину пізнати.

Саме це я відчуваю

цієї плодючої миті.

           Приспів:

Витися, переплітатися,

мов плющем на паркані,

кільчитися, проростати,

наче мшеддю на камені,

наче мшеддю на камені,

о так, так, так!

Я бачу ретроспективу,

поки ви уперед просуваєтесь;

райдуга об’єднання

мені до гнізда проникла,

кольорами своїми

вени мої оббігла

і навіть ланцюг, який міцно

з долею нас пов’язує,

та, мов діамант, осяяла

душу мою тихомирну.

Розумом не осягнути,

те, що чуттю досяжне,

ні на знання спираючись,

ні на логіку, ні на гнучкість.

Мить — і все перевернулося,

мов чарівною хвилею,

і м’яко нас від насильства

віддаляє і злоби:

тільки любов спроможна

нам повернути невинність.

Любов є потужним шквалом

первозданної чистоти;

навіть дика тварина,

її пісню солодку співає,

любов паломників зупиняє

і полонених звільнює,

вона здатністю володіє

повернути дитинство старому,

а злого зробити добрим,

ніжним, чистим і щирим.

Вікно відкрилося навстіж,

наче якимись чарами,

і любов із довгою мантією

увійшла, мов солодкий ранок;

звуком ніжного просинання

торкнула квіти ясмину,

піднеслась серафимом,

небу перстінь подарувавши,

і мої роки на сімнадцять

херувіми перетворили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Пісню написано у формі сірійі (sirilla) — старовинного чилійського пісенно-танцювального жанру, що бере свій початок від еспанської сегідійі (seguidilla). Її вважають поетичною перлиною творчості Віолети Парри.

Цю пісню співали артисти усього світу, зокрема  Mercedes Sosa, Milton Nascimento, Joan Manuel Serrat, Franco Simone, Víctor Manuel, Rosa León, Paloma San Basilio, Charly García, Caetano Veloso, Myriam Hernández, Chico Buarque, Zélia Duncan, Gal Costa, Antonio Domínguez Hidalgo, Dúo Coplanacu, Rozalen, Marilia Andréscon Nacho Vegas.

За часів диктатури Піночета її, разом із піснею Віолети Парри «Gracias a la vida»  було заборонено цензурою.

Перекладацький коментар