Саета (ісп. saeta — «стріла») — це паралітургійний спів соліста — без акомпанементу або, іноді, під тихий акомпанемент
ударних, — що існує в Андалусії з XVII ст.
Ось як розповідає про неї Анатолій Гелескул, іспаніст і один з кращих перекладачів Льорки
російською: «Як звучить Саета, пісня Страсного тижня? Переповненими
вулицями йде хода, пливуть фігури святих, одноманітно, різко, майже зловісно
гудуть барабани і труби. Із першим звуком голосу усе завмирає. Хтось, на
бруківці чи у вікні, у всіх на виду або прихований фіранкою, співає, і сотні
людей слухають у мертвій тиші: el mejor de los nacidos, atado de pies y manos y
el rostro descolorido [«кращий з народжених прибитий за руки і ноги, зі знебарвленим обличчям»].
Копла коротка, та плач її здається нескінченним. Нарешті він
обривається, оживають труби, і процесія рушає. Новий голос — і знову все
обертається на слух».
Іспанський письменник і драматург Хосе-Марія Пеман (1897–1981) дає такий опис:
«Саета — вид дикої і спонтанної молитви... це синтез і квінтесенція андалусійської
релігійності. У ній засуджують Іуду і стражників, дружньо розмовляють зі святим
Іоанном, вихваляють Діву Марію, оплакують Страждання Христа з простою і
невинною фамільярністю, та водночас із такою гнучкою і живою правдивістю, що у
виду процесії, яка проходить вулицею, здається, ніби на очах народу біля самого
голгофського схилу проходить трагічний кортеж Христа, що йде на смерть».
А письменник і фольклорист Антоніо Мачадо Альварес (1846–1893) (батько поетів Антоніо і Мануеля Мачадо) визначав саети як «строфи, випущені,
подібно до стріл, у зчерствілі серця віруючих».
Ось кілька сучасних прикладів виконання сает: