Пабльо Неруда. Прибуття до Мадріда інтернаціональної бригади

Зі збірки «Іспанія в серці»

Прибуття до Мадріда інтернаціональної бригади

Одного ранку, одного холодного місяця,

місяця агонії, місяця бруду і диму,

місяця, що не став на коліна, сумного місяця облоги і невдач,

коли крізь запітнілі шибки мого будинку було чути виття африканських шакалів

з гвинтівками та іклами закривавленими, тоді,

коли у нас більше не залишилось надії на сон пороху, коли нам здавалося,

що світ наповнений тільки фуріями і монстрами всепожираючими,

тоді, крізь розкришену паморозь холодного місяця Мадріда,

в тумані світанку

я побачив на власні очі, власним видючим серцем

прибуття бійців, величних і світлих,

легкої, витривалої, мужньої бригади з вогню і каменю.

Був сумний час, коли жінки

носили розлуку, мов жахне вугілля,

і іспанська смерть, болісніша і проразливіша за усі інші смерті,

засіювала поля, що до того родили пшеницю.

На вулицях кров людини

мішалась з водою, яка витікала зі зруйнованого серця будинку:

розкидані останки дітей, матерів погребова німота,

закриті назавжди очі

беззахисних і беззбройних

були мов печаль і скорбота, мов сад сплюндрований,

були мов віра і квітка, умертвлені назавжди.

Товариші,

я побачив вас тоді,

і мої очі досі сповнені гордістю,

через те, що я бачив, як крізь туманний ранок ви прибували до чистого чола Кастилії,

мовчазні і тонкі,

наче дзвони перед світанням,

сповнені урочистістю, із блакитними очима, прибулі з далекого далека,

зі своїх країв, зі своїх вітчизн, своїх мрій,

сповнені опаленою ніжністю і гвинтівками,

для захисту іспанського міста, де загнана в кут свобода

могла загинути, роздерта дикими звірами.

Брати,

то най же віднині

ваша чистота і сила, ваша неймовірна історія

стануть відомі дитині, чоловікові, жінці, старій людині,

досягнуть усіх, хто не має надії, в шахтах, поїдених сірчаним повітрям,

підніметься нелюдськими сходами рабів,

і нехай усі зірки, усе колосся Кастилії і світу

закарбують ваше ім’я, вашу сувору битву

і вашу потужну перемогу, земну, як червоний дуб кам’яний.

Бо вашою офірою

відроджені втрачена віра, відсутня душа і довіра межи людьми

і вашою щедрістю, вашою шляхетністю, вашими загиблими,

мов долино́ю кремезних, та з кров’ю живою, кам’яних брил

протікає безмірна ріка з голубами зі сталі й надії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
«Одного ранку, одного холодного місяця...». Поезія присвячена подіям листопаду 1936 року, героїчній обороні Мадриду республіканцями, переламним моментом якої стало приєднання до захисників міста 11-ї та 12-ї інтернаціональних бригад.
«...виття африканських шакалів». Йдеться про перекинуті з Іспанського Марокко загони марокканців, які воювали на боці Франко.

Llegada a Madrid de la Brigada Internacional

Una mañana de un mes frío,

de un mes agonizante, manchado por el lodo y por el humo,

un mes sin rodillas, un triste mes de sitio y desventura,

cuando a través de los cristales mojados de mi casa se oían los chacales africanos

aullar con los rifles y los dientes llenos de sangre, entonces,

cuando no teníamos más esperanza que un sueño de pólvora, cuando ya creíamos

que el mundo estaba lleno sólo de monstruos devoradores y de furias,

entonces, quebrando la escarcha del mes de frío de Madrid, en la niebla

del alba

he visto con estos ojos que tengo, con este corazón que mira,

he visto llegar a los claros, a los dominadores combatientes

de la delgada y dura y madura y ardiente brigada de piedra.

Era el acongojado tiempo en que las mujeres

llevaban una ausencia como un carbón terrible,

y la muerte española, más ácida y aguda que otras muertes,

llenaba los campos hasta entonces honrados por el trigo.

Por las calles la sangre rota del hombre se juntaba

con el agua que sale del corazón destruido de las casas:

los huesos de los niños deshechos, el desgarrador

enlutado silencio de las madres, los ojos

cerrados para siempre de los indefensos,

eran como la tristeza y la pérdida, eran como un jardín escupido,

eran la fe y la flor asesinadas para siempre.

Camaradas,

entonces

os he visto,

y mis ojos están hasta ahora llenos de orgullo

porque os vi a través de la mañana de niebla llegar a la frente pura de Castilla

silenciosos y fililíes

como campanas antes del alba,

llenos de solemnidad y de ojos azules venir de lejos y lejos,

venir de vuestros rincones, de vuestras patrias perdidas, de vuestros sueños

llenos de dulzura quemada y de fusiles

a defender la ciudad española en que la libertad acorralada

pudo caer y morir mordida por las bestias.

Hermanos, que desde ahora

vuestra pureza y vuestra fuerza, vuestra historia solemne

sea conocida del niño y del varón, de la mujer y del viejo,

llegue a todos los seres sin esperanza, baje a las minas corroídas por el aire sulfúrico,

suba a las escaleras inhumanas del esclavo,

que todas las estrellas, que todas las espigas de Castilla y del mundo

escriban vuestro nombre y vuestra áspera lucha

y vuestra victoria fuerte y terrestre como una encina roja.

Porque habéis hecho renacer con vuestro sacrificio

la fe perdida, el alma ausente, la confianza en la tierra,

y por vuestra abundancia, por vuestra nobleza, por vuestros muertos,

como por un valle de duras rocas de sangre

pasa un inmenso río con palomas de acero y de esperanza.

Прибытие в Мадрид Интернациональной бригады

Утром, в холодный месяц,

в месяц ненастья, замаранный грязью и дымом,

в грустный месяц осады,

когда, щерясь, выли шакалы Марокко,

когда мы ни на что больше не надеялись,

когда мир казался добычей чудовищ, —

ломая легкий лед холодного утра,

в раннем тумане Мадрида

я увидел вот этими глазами,

этим сердцем, что видит, —

шли вы:

нежная и зрелая, светлая, крепкая

бригада камня.

Это было время тоски, и разлука

жгла женщин, как уголь.

Испанская смерть,

что острее и терпче смерти,

бродила по полю, дотоле гордому хлебом.

На улице кровь раздавленных людей

смешивалась с водой,

которая вытекала

из сердца разрушенного дома.

Невыносимое молчание матерей,

глаза детей, закрытые навеки,

все было грустью, ущербом, утратой —

убитым садом, вытоптанной верой.

Товарищи, тогда я вас увидел,

и мои глаза еще полны гордостью:

я увидел в туманное утро,

стойкие и спокойные,

с винтовками,

с голубыми глазами

вы подымались на фронт Кастилии,

пришедшие издалека,

из ваших потерянных родин, из ваших снов,

чтобы отстоять испанский город,

где раненая свобода

не знала, протянет ли день.

Братья,

пусть ребенок и муж, женщины, старцы

узнают вашу высокую повесть,

пусть она дойдет до сердца без надежды,

пусть пронесется по шахтам, полным удушья,

пусть спустится вниз по бесчеловечной лестнице рабства.

Пусть все звезды, все колосья Кастилии и мира

запишут ваши имена, вашу суровую борьбу,

вашу победу, тяжелую и земную, как ветви дуба,

ибо вашей жертвой вы возродили доверье к земле,

вашей щедростью и вашей смертью. —

Вы река среди кровавых скал,

стальные голуби, надежда.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Ильи Эренбурга, 1939 г.)

Прихід до Мадріда інтернаціональної бригади

Вранці, студеного місяця,

місяця агонії, покаляного тванню і димом,

місяця без колінопреклонінь, зажуреного місяця невдач і облоги,

коли крізь мокрі шибки мого будинку долинало виття шакалів Марокко,

що ощирювалися гвинтівками й закривавленими зубами,

коли ми ні на що вже не сподівались, коли світ видавався здобиччю скажених потвор,—

розбиваючи тонкий лід холодного ранку, в поранньому тумані Мадріда

я побачив оцими зіркими очима, цим серцем видющим —

з’явилися ви:

незламні воїни,

ніжна й мужня, світла й могутня бригада камінна.

Це був час туги, коли розлука

палила жінок, як страшенний жар,

і смерть іспанська,

гостріша й терпкіша від усіх смертей,

никала полями, що доти пишалися хлібом.

На вулицях червона кров людей перемішувалася

з водою, що текла з серця зруйнованого будинку:

кістки дітей, несамовите жалобне

мовчання матерів, беззахисні очі,

позатулювані навіки, все було смутком, занепадом, втратою —

замордований сад, дощенту витоптані віра й квіти.

Товариші,

тоді

я вас побачив,

і мої очі ще сповнені гордощів:

я побачив туманного ранку,

як, непохитні й спокійні,

неначе дзвони на світанні,

з гвинтівками,

з блакитними очима,

ви йшли на фронт Кастілії, — здалеку,

з ваших ущелин, з ваших утрачених домівок, з ваших снів,

повних жалкої ніжності й кулеметів,

щоб відстояти іспанське місто, в якому поранена свобода

не знала, чи не замордують її до ночі звірі.

Брати,

нехай дитина і муж, жінки і старі

впізнають вашу чистоту і силу, вашу високомовну повість,

хай вона сягне сердець без надії, хай пролине шахтами, що повні задухи,

хай зійде вниз нелюдськими сходами рабства,

хай усі зорі, все колосся Кастілії і світу

запишуть ваші імена і вашу сувору боротьбу,

вашу звитягу, важку й гарячу, як серце дуба,

тому що своїми жертвами ви відродили втрачену віру, стійкість духу, довіру до землі

і своєю щедротою, своєю шляхетністю і своєю смертю;

як долиною серед кривавих скель,

тече безмежна ріка із сталевими голубами й надією.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Павла Усенка)